Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

Меліса на мить спантеличилася, але швидко підібрала відповідь:

— О, я брала відпустку.

Габріель насупився. Його брови зійшлися, а губи напружилися, ніби він не просто почув брехню, а відчув її всім тілом.

— Чому ви мені брешете? — його голос став різкішим, а погляд важчим.

— Я...

— Тут всі брешуть.

Його рука різко смикнула простирадло, і тканина зашелестіла, мов перерізана струна.

— Я читав вашу записку та записник. Я чув ваш голос, коли був там!

Меліса вдихнула глибше, але це не допомогло.

— Ви чули мій голос? — її очі широко розкрилися, розгубленість огорнула кожну клітину тіла.

Щось у її реакції змусило Габріеля сповільнитися. Він спохмурнів. Його пальці ще сильніше стисли простирадло, поки вени на руках не проступили синіми прожилками.

— Хіба ви... не кликали мене?

Меліса застигла.

Вона не знала, що більше її лякає: те, що він почув її голос там, де його не повинно було бути, чи те, що вона справді могла його кликати.

Тиша між ними стала густою, майже відчутною, як в'язка темрява, що огортала лікарняну палату. Вона не була просто відсутністю звуку — в ній жевріла якась невидима напруга, яка змушувала повітря тремтіти, змушувала серце Меліси битися частіше.

Її очі, широко розкриті від здивування, говорили більше, ніж будь-які слова: це неможливо. Це просто не могло статися. Але Габріель дивився на неї з тим самим холодним, колючим поглядом, у якому все ще жевріло щось приховане, щось невимовне. Він пам'ятав.

— Я був там, коли почув ваш голос, — сказав він повільно, розмірковуючи над кожним словом, ніби вони були ключами до істини, яка вислизала з-поміж пальців. — Ви читали вірш... І потім... Я почув крики головної лікарки.

Меліса здригнулася. Її руки мимоволі стиснули підлокітники крісла, ніби це було єдине, що могло утримати її в реальності, яка здавалася все більш хиткою.

— Я й справді навідувалася до вас... — її голос був тихий, майже невагомий. — Але... це дивно. Я просто була поряд. Мені було заборонено говорити. Ви тоді почали прокидатися, і мені довелося піти.

Габріель вловлював кожен відтінок її інтонацій, вивчав кожен порух її міміки. Він не відводив погляду, поки обдумував почуте, ніби намагаючись розібратися, які пазли реальності не сходяться докупи.

І тоді його осінило.

Як тільки вона зайшла в палату, повітря наповнилося знайомим запахом. Ледь відчутний, але виразний, немов спогад, що довго дрімав у його підсвідомості.

— Ви і тоді використовували цей парфум? — його голос став трохи нижчим, хриплуватим.

Меліса моргнула, здивована питанням, але кивнула.

І здається, в ту ж мить вона зрозуміла, що він мав на увазі.

Запах.

Він відчував його навіть там. Там, де не було нічого. Там, де не було навіть нього самого.

Розмова між ними набрала нової глибини, на яку вони не сподівалися. Це був вимушений діалог двох людей, які доторкнулися до таємниці, що не мала пояснення. Вони дивилися одне на одного, ніби вперше.

Меліса ковтнула повітря, намагаючись стримати хвилю емоцій, які раптово збурилися в ній. Її погляд ковзнув по його обличчю. Молоде, гарне, з правильними рисами... але чужіше, ніж будь-коли. Очі, які завжди здавалися яскравими, мов крижана гладь, тепер були порожніми, немов застиглими в часі.

Та була ще одна деталь.

Волосся.

Темні кучері все ще спадали на його чоло, але тепер у них промайнуло щось нове — сріблясті пасма, які раніше вона не помічала. Це була сивина. Білизна, яка раніше не належала юнакові.

Меліса відчула, як серце болісно стиснулося в грудях.

Що ж він пережив там, у темряві?

Меліса повільно видихнула, ніби намагалася зібратися з думками, перш ніж озвучити слова, що безповоротно змінять цю розмову.

— Габріеле, я від сьогодні знову ваш лікар, — невпевнено почала вона, хоча знала, що це правда. В її голосі чувся відтінок вагання, а можливо, і прихований страх перед тим, кого вона знала колись, і ким він став зараз. — Я б хотіла дізнатися, що сталося там... у ваших снах.

Він голосно зітхнув, запустивши пальці у темні кучері, тепер посічені пасмами сивини, які нагадували про щось, чого вона не знала. Габріель мовчав кілька секунд, його погляд ковзнув повз неї, втупившись у стіну, ніби крізь бетон і фарбу він міг знову заглянути у той світ, з якого вирвався. Світ, що не хотів його відпускати.

Але Меліса... Вона викликала в ньому щось дивне. Ностальгію? Це слово звучало надто м'яко, надто людяно. Він не був впевнений, що ще має право називати себе людиною. Можливо, це просто теплоту — таку ж невловиму, як сонячні відблиски на воді. Тіні шепотіли, як і завжди, підбурювали, сіяли зерна сумніву, вливали у вени темний жар ненависті, підбурюючи бажання знищувати, шматувати, виривати спогади з чужих голів, щоб не бути одиноким у своїй порожнечі. Але Меліса... Вона була винятком. В її присутності вони замовкали. Вона була тим єдиним острівцем, де він не чув їхніх голосів.

І тому він почав говорити.

Він пригадував усе: жінку, що привела його до пустки, її темні очі, що палали, немов світила, і голос, що змішувався зі звуками стародавніх мертвих мов. Пригадував саму пустку — світ без часу, без життя, без надії. Лише нескінченна тиша, зітканий з нічного мороку краєвид та відлуння її голосу, що зливався з криками вітру. Там він чув її. Мелісу. Її слова бриніли у темряві, ніби пробиваючись крізь товщу небуття. Розповів про тунель, де стіни здавалися живими, шепочучи забуті імена. Про кімнату масок, що ховали чужі обличчя, про бій зі своєю власною тінню, про те, як він її обіграв.

Але коли мова зайшла про річку з кров'ю... він замовк.

Меліса бачила, що йому важко. Його погляд, який за мить до того палав, став порожнім, загубленим десь у темряві. Її серце стислося. Вона не знала, що він побачив там, але знала, що це було щось, чого не можна просто забути.