Читати книгу - "Вибрані романи"

— Я лікар, ви знаєте, і я не тільки не мав дітей від своєї дружини, яка була вдовою, і ми втратили ту дитину, яку вона мала, коли одружилися, — я досі оплакую її, бідолашну! — ай маю цілковиту впевненість у тому, що вже ніколи не матиму власних дітей, що я не зможу їх мати. Хоч через це, само собою зрозуміло, я зовсім не почуваюся менш чоловіком, аніж будь-який інший. Ви мене зрозуміли, Хертрудіс?

— Мені не хотілося б розуміти вас, доне Хуане.

— Наприкінець скажу, мені здається, що цим дітям, вашим племінникам, а можливо, й двом іншим...

— Вони такі ж мені племінники, як і троє інших, а сказати точніше — вони мої діти.

— Ну гаразд, то для цих ваших дітей, якщо ви вважаєте їх своїми дітьми, було б непогано мати батька й батька досить заможного й навіть, можна сказати, багатого.

— І це все?

— Атож, я хотів сказати, що вашим дітям потрібен батько.

— Їм досить, доне Хуане, нашого Отця Небесного, який живе на небесах.

— Але ж ви, як їхня мати, не можете претендувати на роль Найсвятішої Матері, чи не так?

— Ви все сказали, доне Хуане, і сказали востаннє в цьому домі.

— Отже?..

— Я правильно вас зрозуміла, доне Хуане, що вам хочеться мати дітей, але ви неспроможні народити їх?

— Ви чудово мене зрозуміли і, як вам відомо, щоби народити дітей, потрібні двоє.

— Я не стану тією жінкою, що перешкодить вашому одруженню з особою, яка більше відповідає вашим потребам. Й історія, яку ви тут розповіли, не переконала мене в тому, що ви шукаєте дітей для всиновлення, бо це було б легко зробити, одружившись із першою-ліпшою жінкою, що має власних дітей, а ви прагнете одружитися саме зі мною, і ви запропонували б мені руку й серце, навіть якби я була сама-одна, й нам довелося б жити самим і без дітей. Я правильно зрозуміла вас, доне Хуане? І ви правильно зрозуміли мене?

— Звичайно, Хертрудіс, якби ви жили сама-одна, я також одружився б із вами, якби ви цього захотіли, бо я висловився цілком ясно, цілком ясно, й саме до вас я відчуваю потяг; але тоді нам довелося б усиновляти дітей у будь-який спосіб, навіть якби довелося взяти їх із сиротинця. Бо я переконався в тому, що ви, як і я, тужите за дітьми, потребуєте їх, шукаєте й ніжно любите.

— Але ні ви, ні хтось інший, доне Хуане, не можете стверджувати, що я неспроможна народжувати їх; ніхто не може назвати мене безплідною, і ви більше не приходьте в цей дім.

— Чому, Хертрудіс?

— Бо я не хочу вас бачити.

І вони попрощалися назавжди.

Але після того, як вона його так вирядила, відчула зневажливий жаль, жалісну зневагу до цього чоловіка. «Чи не надто суворо я з ним повелася, — сказала собі вона. — Цей чоловік розгнівав мене, справді розгнівав; його погляди дратували мене ще більше, ніж його слова, але я мала б поставитися до нього інакше. Бідолаха справді потребує ліків, але не тих, які він шукає, а сильнодіючих і радикальних». Та коли вона довідалася, що дон Хуан справді намагається лікуватись, то подумала, а чи справді він шукає саме домашнього затишку, й незабаром у неї виникла інша підозра, яка роздратувала її ще більше. «Йому потрібна господиня дому, жінка, яка б його доглядала, яка застеляла б йому ліжко чистою білизною, стежила б за тим, аби йому готували їжу... це вже не лікування, це щось набагато гірше! А коли на жінку не дивляться як на ліки, то вона перетворюється на домашню тварину, а іноді на те й на те. Ох, ці чоловіки... О свинство, о паскудство! А ще кажуть, що християнство змінило нашу долю, долю жінок!» І подумавши це, згадала свого доброго дядька й перехрестилася: «Ні-ні, я більш не думатиму про це!»

Але хто може зупинити думку, що намагається проникнути в науку зла? «Християнство, зрештою, попри існування Марії Магдалини, це релігія чоловіків, — сказала собі Хертрудіс. — Адже Отець і Син, і Святий Дух — усі троє чоловіки. А що ж Божа Мати? Релігія Матері виражається словами: „Я твоя служниця, Господи; я все робитиму згідно з Твоїми настановами“, — й у тому, що вона просить Сина про вино на весілля, яке п’янить і звеселяє, і допомагає забути про все погане, й у тому, що Син їй каже: „Що мені до тебе, жінко? Ще не настав Мій час“. Що Мені до тебе? І Він називає її жінкою, а не матір’ю... І Хертрудіс перехрестилася цього разу, затремтівши від страху. І демон, що наглядав за нею, — так вона вірила — прошепотів їй на вухо: „Він був, зрештою, чоловіком!“»

Розділ вісімнадцятий

Минуло кілька мирних і спокійних років. Сирітство осявало цей дім, в якому, з погляду добробуту, нічого не бракувало, лагідним і тихим духовним світлом. Тут думали тільки про завтрашній день. І панувала в цьому домі ще більша невимушеність, аніж тоді, коли тут жили, дихаючи та заповнюючи своїми тілами свої місця, ті троє, Раміро та дві жінки з плоті та кісток, що надали Хертрудіс ту сировину, з якої вона його виліпила. Хертрудіс не стомлювалася нагадувати про них своїм дітям. «Не забувай, твоя мати на тебе дивиться!» або «Будь слухняним, бо твій батько на тебе дивиться!» Ці дві фрази вона промовляла найчастіше. І портрети тих, які відійшли, завжди були в усіх на очах.

Проте діти починали їх забувати. Для них вони існували лише у словах мами Тули, як називали її тепер усі. Безпосередні спогади найстаршого, Раміріна, губилися і змішувалися з тими спогадами, які формувалися з розповідей тітки. Його батьки були тепер для нього її творінням.

Найбільше Хертрудіс хотіла вберегти їх від думки про якусь відмінність між ними, адже вони мали різних матерів і були тільки наполовину братами й сестрами. Але уникнути цього вона не могла. Від початку її змагала спокуса сказати їм, що обидві, Роса й Мануела, були, як і вона сама, матерями для них усіх, але вона зрозуміла, що обманювати їх у такий спосіб довго не вийде. Але передусім її примусила відкинути цю спокусу любов до істини, яка була в ній надто сильною.

Бо любов до істини змішувалася в її душі з