Читати книгу - "Вибрані романи"

стогне поранений звір, що хоче вмерти. Хертрудіс дбала про все.

Вона закрила очі мертвому не без того, щоби запитати: «Ти на мене ще дивишся?» Вона загорнула його в саван, як раніше загорнула дядька, не роздягаючи його, а одягнувши його поверх того одягу, в якому він помер, а тоді, знеможена тривалою, багаторічною втомою, на мить притислася губами до холодних губів Раміро й подумки переглянула його та своє життя, які протягом останніх років були пов’язаними. Але тут плач одного з дітей, найменшого, сина вихованки сиротинця, примусив її покинути небіжчика й піти приголубити та заспокоїти створіння, яке було живим.

Мануела згасала.

— Я помираю, сеньйоро. Цього разу мені не вдасться вижити: ці пологи коштуватимуть мені життя.

Так воно й сталося. Вона народила дівчинку, але стекла кров’ю. Дівчинка народилася уся у крові, й Хертрудіс довелося долати огиду, яку відчувала до крові, а надто крові чорної та скипілої. Їй завжди коштувало великих зусиль, аби подолати цю огиду. Коли одного разу, незадовго до своєї смерті, її сестра Роса почала блювати, Хертрудіс мусила втекти; то був не страх, а огида.

Мануела померла, не відриваючи від очей Хертрудіс свого погляду, де блукали постаті з туману впереміш із тінями сиротинця.

— За своїх дітей не турбуйся, — сказала їй Хертрудіс, — бо я маю намір жити доти, доки не виховаю їх і не допоможу облаштуватися у світі, сподіваюся, що їхні брати та сестри також не покинуть їх напризволяще. Особливо я дбатиму про твою останню дівчинку — бідолашна! — яку ти привела на світ ціною свого життя. Я буду для неї і матір’ю й батьком.

— Дякую! Дякую! Дякую! Бог вас винагородить! Ви свята жінка!

І хотіла поцілувати їй руку, але Хертрудіс нахилилася над нею, поцілувала в чоло й підставила їй для поцілунку щоку. Свої вияви вдячності вихованка сиротинця повторювала, як повторюють урок, завчений із дитинства. І померла так, як і жила, як помирає худобина, терпляча й покірлива, а точніше, як створіння, що не знало життя.

Саме ця смерть найглибше запала в душу Хертрудіс, якій уже довелося пережити три інші смерті. Саме в ній вона побачила відгадку своєї таємниці. Ні смерть дядька, ні смерть сестри, ані смерть Раміро не проникли так глибоко в ту безодню, що розверзалася в її душі. Було так, ніби ця смерть підтвердила три інші, ніби вона освітила їх.

У своїх самотніх роздумах вона казала собі: «Інші померли. А цю вбили... я її вбила... ми її вбили! А чи я не вбила її більше, ніж інші? Хіба не я затягла її в цю безвихідь? Але хіба жила ця нещасна? Хіба вона могла жити? Хіба вона народилася на світ? Її підкинули, й хіба підкидання не було її смертю? Хіба не було смертю її одруження? Хіба не вкинули ми її в круговерть вічності, щоби вона увійшла в сиротинець Слави? Чи не буде вона сиротою й там?» І найбільше засмучувала її вперта думка, що її переслідувала, як зустріне її Роса в тому іншому світі, де вона тепер перебуває разом із Раміро? Їхній дядько, добрий священик, який їх виховав, виконав свій обов’язок у цьому світі, захистив своєю присутністю процес їхнього виховання; її сестра Роса виконала своє бажання й народила дітей, яких вона хотіла мати... Раміро? Навіть Раміро відбув свою подорож, хоч і на веслах, і спиною до зірки, яка визначила напрямок його руху, й він страждав, але його страждання було шляхетним, і він грішив, але спокутував свої гріхи. І навіть ця нещасна, яка навіть не страждала, не грішила, яка жила й померла сиротою!... «Сиротою також померла Єва... — подумала Хертрудіс. А потім: — Ні, її батьком був Бог. А матір’ю? Єва не знала матері... Ось так і пояснюється прабатьківський гріх!.. Єва померла сиротою людства!» І згадавши про Єву, вона згадала про ту оповідь із Книги Буття, яку читала недавно, про те, як Господь оживив людину, вдихнувши в неї життя крізь ніздрі, й уявила собі, що забрати життя можна аналогічно. І тоді вона подумала, що в тієї бідолашної дівчини із сиротинця Бог забрав життя поцілунком, притуливши свої нескінченні невидимі губи, які стуляються, утворюючи синє небо, до посинілих од смерті губ бідолашної дівчини, і так висмоктавши з неї дух.

І залишилася Хертрудіс із п’ятьма дітьми, для п’ятої з яких потрібна була годувальниця.

Найстарший із них, Рамірін, був живою копією батька, він був на нього схожий і постаттю, й поведінкою, і його тітка вирішила ще з дитячого віку боротися з тими його рисами та нахилами, які, згідно з її спостереженнями, завдали найбільшої шкоди його батькові. «Я мушу пильнувати, — сказала собі Хертрудіс, — коли в ньому прокинеться чоловік, власне, мачо, й навчити його робити свій вибір спокійно й обачно». Лихо було в тому, що він мав не дуже добре здоров’я, і його розвиток був важким і навіть болісним.

І всіх треба було прилаштувати в житті й виховати в пошані до померлих батьків.

А як вона мала виховувати бідолашних дітей вихованки сиротинця? «Вони також мої, — думала Хертрудіс. — Так само мої, як і ті інші, як діти моєї сестри, вони мої навіть більше. Бо вони діти мого гріха. Мого? А може, все-таки вони діти його гріха? Ні, мого! Вони діти мого гріха! Атож, вони діти мого гріха! Бідолашна дівчина!» І найбільше уваги вона приділяла найменшій дитині.

Розділ сімнадцятий

Хертрудіс, розгнівана натяками дона Хуана, лікаря, який усе частіше приходив оглядати дітей і також намагався оглянути її як хвору, хоч їй нічого не боліло, одного дня повідомила йому, що хоче змінити лікаря.

— Чому, Хертрудіс?

— Причина очевидна. Я зауважую за вами дивацькі вчинки, які примушують мене боятися, що у вас починаються передчасні напади старечої недоумкуватості, а нам потрібен лікар, який був би ще чоловіком, що має ясний і проникливий розум.

— Ну, гаразд. Оскільки настала слушна хвилина, то дозвольте мені висловитися з усією ясністю.

— Кажіть, що хочете, доне Хуане, але ви повинні розуміти, що це буде ваша остання промова в цьому домі.

— Хто знає!..

— Кажіть.

— Я вдівець і не маю дітей, як вам відомо, Хертрудіс. А дітей я дуже люблю.

— То одружіться вдруге.

— До цього я й веду.

— Он як! Ви хочете запитати в мене поради?

— Я хочу від вас більше, ніж поради.