Читати книгу - "Коли курява спаде"

— У світі рідко коли буває, щоб цією справою займалися два туси.

— А ти ще не старий, — сказала тусиня, засміявшись.

— Зі мною ще все гаразд.

— Але вже й не молодий.

Попри те, що управитель виділив матері й доньці окремі кімнати для гостей, тусиня завжди спала в одній кімнаті з Тхарною, тож я подумав, що поки два туси зайняті своїми справами, я також не повинен втрачати нагоди. Я навпомацки спустився вниз і дістався ліжка Тхарни, однак Тхарни там навіть і запах не вчувався. Потім я дізнався, що її повезли назад до їхнього замку тієї ж ночі, відразу після бенкету з приводу заручин. Її супроводжували вершники родини Мерці з рушницями, які також охороняли й велику партію зерна, що його віддали родині Ронггонг. Тож якби з'явилися люди Лха Шопи, на них би чекав належний опір.

Коли я запитав у батька, в чому справа, він перепитав мене у відповідь:

— Хіба ти не сказав: «що повинні, те й робити»?

Коли він це говорив, то виглядав ображеним. Цікаво все це, дуже цікаво! Ніби це я — туси Мерці, а він зробився бовдуром-паничем.

— Ну добре, гаразд, — сказав я.

Туси Мерці також сказав своєму синові, що він залишив тусиню в себе, аби привернути увагу людей Лха Шопи сюди, проте якщо весь час сидіти у фортеці, люди її не помічатимуть. Я знав, що батькові подобається долина, тож сказав:

— Тож сідайте на коней і проїдьтеся, тоді люди Лха Шопи вас і побачать.

Туси поїхали, узявши з собою кількох охоронців. Я не знав, чи батько тільки реалізує план, чи шукає в долині усамітнення з тусинею. Тож я знову піднявся на оглядову вежу. Уночі пройшов дощ, тож тепер була гарна погода й далеко видно. Голодні люди чудово знали, що повинні шукати допомоги не в нас, а в своїх туси, однак постійно приходили сюди, до місця, де заготовлено багато зерна. Вони залишали це місце розчарованими, йшли, хитаючись, однак ніхто не вмер під стінами нашої фортеці. Якби така подія відбулася, я б не витримав. Однак усі ці люди приходили тільки для того, щоб побачити, як виглядає місце, про яке розказують, що в ньому багато зерна, а потім розверталися й ішли назад дорогою, якою прийшли. Прихід сюди для них був, наче паломництво: вони витримували всі труднощі, йшли, як до святині, потім кидали погляд на це місце, таке близьке до Обителі блаженства[130], і поверталися туди, звідки прийшли, — до огорнутого тліном місця, де вони мали страждати від голоду, хоча природа не насилала на них жодного лиха. У порівнянні з цими бідолахами люди Мерці були обраними мешканцями Обителі блаженства, особливими улюбленцями Будди.

А в небі над далекою блакитною ущелиною кружляли пернаті, що харчуються м'ясом, і їх ставало дедалі більше. Тож, напевне, там померло багато людей.

Я дуже добре знав ту ущелину; у цей сезон там з кожним днем наповнювались струмки і вже мали розцвісти дикі вишні. Під ними й помирали з голоду ті люди. Цікаво, чи допоміг їм квітковий аромат увійти до Обителі блаженства? Якщо їхні господарі не дали їм змоги потрапити туди, вони, звичайно ж, мали підстави просити про це квітів. Батько попереду тусині повів коня до тих розгублених людей. Під'їхавши до маленької річки, вони зупинились; спокійна вода відбила їхні тіні. Однак вони дивились у далечінь, а на свої тіні в воді не звертали уваги.

І так щодня вони їздили тією самою дорогою.

Щодня я піднімався на оглядову вежу й дивився на них, і в моїй душі зміцнювалася надія, що вони не зупиняться, а поїдуть далі вперед і заїдуть у ту блакитну ущелину в землях туси Лха Шопи. І там їх уб'ють. Мені завжди здавалося, що як тільки обидва туси опиняться там, люди Лха Шопи їх уб'ють. Коли ця думка тільки почала з’являтися, вона виглядала кумедно, але згодом я відчув, що її важко стримати, тож у душі в мене виникло відчуття вини. І це відчуття тільки збільшувалось, коли я згадував, що за мною завжди безмовно слідує, мов собака, Аїр-молодший.

Тому я сказав до батька:

— Не виїздіть більше.

Батько нічого мені не відповів, але кинув самовдоволений погляд на жінку, з якою тепер щодня спав, і в цьому погляді читалося: «Бачиш, я не помилився в своєму синові!»

Виявилось, що вони вже також вирішили між собою більше не виїздити.

Усі ці роки удача супроводжувала родину Мерці й мене також. Я ті слова сказав навмання, але не знати як знову вгадав наміри батька. Тож я посміхнувся. А коли сміється людина, що трохи несповна розуму, її огортає відчуття незбагненності.