Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу"

на храмові потреби тільки певну частку успадкованого майна, щорічної платні, доходів з маєтків та інших засобів у своєму розпорядженні. Оскільки ці пожертви свідчили про чистоту її помислів, то навіть не­освічені мандрівні монахи її оплакували. Під час похорону стогін ширився по світу, й не було нікого, хто не сумував би. Придворні одяглися в одноманітне чорне вбрання. Ще ніколи не були такими безрадісними останні дні весни.

Поглядаючи на вишні у саду перед будинком на Другій лінії, Ґендзі згадав те давнє свято квітів. «Якби квітучі вишні серце мали...»[399] — прошепотів він сам до себе, і, заховавшись від цікавих поглядів у молитовні, весь день проплакав. Над верхів’ям дерев, що росли на гребені гір, виразно вимальовуючись в яскравих променях вечірнього сонця, тяглися легкі сірі хмари. Цей краєвид, що зазвичай не привернув би уваги Ґендзі, сьогодні схвилював його до глибини душі.

«Легенькі хмари,

Що в променях призахідного сонця

Над вершиною гори пливуть,

Скорботу навівають,

Як рукава жалобного вбрання мого...»

На жаль, поруч не було нікого, хто міг би почути його слова.

Хоча поминальні обряди скінчились і все ніби заспокоїлося, Імператор не переставав сумувати. Ще за життя матері монахині-мирянки Фудзіцубо якийсь монах Содзу почав прислужувати у палаці в ролі наставника у молитовних справах. Здобувши надзвичайну довіру покійної й користуючись особливою повагою Імператора, на їхнє прохання він часто просив у богів і будд для них допомоги як наймудріший старець. Маючи років сімдесят, він жив останнім часом у горах, зосередившись на думках про прийдешнє життя, але, заради лікування Фудзіцубо відмовившись від усамітнення, за велінням Імператора залишився на службі в палаці. А оскільки Ґендзі також умовляв його згадати минуле і повернутися на службу в палац хоча б на короткий час, Содзу погодився, відповівши: «Хоча мені буде важко сповняти обов’язок нічного монаха, але, зважаючи на виявлену мені довіру й пам’ятаючи про доброту покійної...»

Одного тихого світанку, коли нічна прислуга Імператора вже розійшлася, а інша ще не з’явилася, монах Содзу, по-старечому покашлюючи, розмовляв з Імператором про життя-буття на цьому світі. «Є одна річ, про яку мені важко розповідати, бо побоююсь, що тоді накликав би на себе божу кару. Та якби я приховав її від вас, то обтяжив би себе ще тяжчим гріхом перед грізним всевидящим небесним оком... Чи буде вам хоч якась користь від того, якщо я покину цей світ, так і не поділившись з вами тим, що давно тривожить мою душу? Крім того, тоді й Будда вважатиме мене недостатньо чистим...» — зокрема, сказав він і раптово замовк.

«Що він має на увазі? — подумав Імператор. — Може, він чимось чисто житейським незадоволений? Як гірко, що навіть поважний наставник, який заслужив ім’я наймудрішого старця, не очистив душі від мирських пристрастей».

«Я змалечку від вас нічого не приховував, — сказав Імператор, — і не хотів би, щоб ви мали від мене таємниці».

«Хіба посмів би я? Я широко відкривав вам навіть глибини Правдивого слова[400], яке ревно оберігає Будда. Тож чи можу я закрити перед вами власне серце? Те, що я хочу розповісти, стосується події, надзвичайно важливої як для минулого, так і для майбутнього, приховування якої в разі оприлюднення може мати згубні наслідки як для покійного імператора[401] і вашої матері, так і для теперішнього міністра Двору, що відповідає за управління державою. Я вже старий і не жалкуватиму, навіть якщо буду покараний. З волі Будди я розповів вам усе. Коли ви були ще в її утробі, Імператриця, ваша покійна мати, чомусь глибоко страждала й безперестанку просила мене молитися за неї. І тому були причини, хоча, звичайно, як монах, я не міг усього знати... А коли сталися несподівані події і міністр, звинувачений безвинно, подався у вигнання, Імператриця, охоплена страхом, покликала мене для нових молитов. Видно, дізнавшись про це, міністр також замовляв додаткові молебні, аж поки ви не зійшли на престол».

Вислухавши докладну розповідь монаха, Імператор довго мовчав, охоплений подивом, жахом і смутком. А монах, вирішивши, що поставив Імператора в незручне становище, хотів було поволі відкланятися, але той зупинив його: «А що, якби я ніколи про це не дізнався? Яка страшна кара чекала б мене в майбутньому! Тепер я готовий дорікати вам швидше за те, що досі мовчали. Ще хтось інший про це знає і може обмовитися?»

«Про це не знає ніхто, крім мене і пані Омьобу. А берегти в собі цю таємницю було страшно, бо небесні явища, які віщували біду й породжували неспокій у світі, спричинені моїм мовчанням. Нічого поганого не відбувалося, поки ви були малою дитиною, нездатною проникати в душу речей. Та як тільки ви подорослішали, небеса стали відкрито виявляти свій гнів. Кожному новому поколінню доводиться розплачуватися за гріхи попереднього. Побоюючись, що ви не розумієте причини лиха, я витяг з пам’яті цю стару історію, яку намагався забути», — крізь сльози сказав монах і, коли розвидніло, поїхав.

«Невже все це мені примарилося?» — подумав розгублений Імператор. Він сприймав це як велике нещастя для душі покійного Імператора і страшно жалкував, що міністр Двору був на державній службі як простий підданий. У полоні болісних роздумів, Імператор вийшов із спочивальні тоді, коли сонце підбилося зовсім високо.

Як тільки міністрові Двору доповіли, що Імператор почувається зле, він, стривожений, заквапився у палац. Однак, побачивши Ґендзі, той не зміг стримати хвилювання і заплакав. «Напевне, всі ці дні й ночі оплакував покійну матір...» — подумав Ґендзі. А коли того дня принесли звістку про смерть принца Сікібукьо[402], Імператор засумував ще більше. Збіг таких сумних подій змусив Ґендзі залишитися в палаці. За довірливою розмовою Імператор, зокрема, сказав: «Останнім часом я почуваюся часто пригніченим — враження таке, наче я довго не проживу. А ще у світі відбуваються лиховісні події... Досі я мовчав, бо не хотів засмучувати покійну матір, але тепер з радістю відмовився б від престолу і зажив би спокійним життям».

«Не смійте про це й думати! Тривожні події настають у світі не обов’язково через те, правильно чи неправильно здійснюється управління державою. Навіть у добрі, давні часи нерідко траплялися всілякі нещастя. Скажімо, за наймудріших імператорів Китай часом стрясали несподівані повстання і чвари. Траплялося таке і в нашій країні. Тож не варто впадати у відчай, якщо стара людина вмирає, досягнувши поважного віку», — довго переконував Ґендзі Імператора, намагаючись розвіяти його похмурі думки, але чи годиться мені переказувати його слова?

Імператор у скромнішому, ніж зазвичай, чорному вбранні був викапаним Ґендзі. Він уже давно, розглядаючи себе в дзеркалі, помітив цю схожість, а от тепер, почувши розповідь монаха, ще з більшим хвилюванням придивлявся до обличчя міністра Двору. Хоча він хотів якось натякнути йому про це, але, нездатний перебороти юнацької сором’язливості, не посмів зачепити незручної теми, а говорив про звичайні речі, щоправда, з особливою приязню. І хоча проникливому погляду міністра видавалася дивною підвищена шанобливість Імператора, він не здогадувався, що той про все знає.

Імператор мав намір розпитати подробиці в Омьобу, але не хотів показати їй, що йому відкрилася