Читати книгу - "Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта"

12.6.

Суд почався в глухій тиші, і головна площа заповнився людьми так само тихо – кожен боявся щось прослухати, не почути. На трибуні, високо над усіма, сиділи нинішні правителі. Вони були вбрані в оксамит і золото, їхні обличчя були приховані за масками байдужості, поки корони блищали на головах. 

Вона бачила, як Аларіона завели в центр трибуни.

Він стояв просто, гордо, навіть із закутими руками. Його темне волосся спадало на плечі, а сірі очі були безбарвними, мов холодна сталь. 

– Назвіть Ваші злочини, – голос судді пролунав, і Віолетта завмерла, дозволивши Алеку її зупинити.

Аларіон повільно підняв голову. Його губи скривила легка тінь посмішки.

– Я вбив лише короля, – сказав він рівним голосом.

У натовпі пройшов шепіт. Дехто різко повернув голови, інші закрили роти руками. Суддя, старий чоловік із важкими срібними манжетами на рукавах, холодно посміхнувся.

– Цього спогаду у Вашій голові ми не знайшли, – промовив він з іронією, нахиляючись уперед.

Його голос змусив правителів на трибуні хижо посміхнутися. Хтось із них схилив голову, хтось склав руки на грудях.

«Ніхто й не шукав», – промайнула думка в голові Віолетти.

Брешуть.

Її пальці тремтіли від злості. Вони просто хочуть його стратити. Вони знали правду, але це не мало значення. І все ж…

Щось у її пам'яті було розмитим, неначе затертий малюнок. Вона згадувала той день – уривки спогадів, що зринали у свідомості: кров, холодний мармур під ногами, крик… Але подробиці були приховані від неї.

Алек розповів їй усе, що сталося тоді. Вона знала, що пам'ять була заблокована магією – щоб згадати все, їй потрібен був Аларіон. Його дотик. Його магія. Тільки він міг це повернути.

Вона стиснула губи. Алек тримав її за руку, його пальці були холодними, але тремтіли.

– Віолетто, не роби нічого дурного… – прошепотів він. – Ти ж бачиш, вони не дозволять йому вижити…

– Йди додому, Алеку.

І вона вирвалася. Відштовхнула його руку і ступила вперед, пробираючись через натовп.

– Я можу стати свідком! Я ж була там, – крикнула Віолетта, її голос прозвучав різко і чисто в напруженій тиші.

Голови в натовпі повернулися до неї. Правителі на трибуні підвели брови. Суддя зупинився, його очі звузилися.

Аларіон різко підвів голову.

– Я все бачила! Так і було! – її голос зірвався від емоцій. – Він не вбивав… він лише захищав!

Аларіон дивився на неї. Вперше за весь цей час у його погляді спалахнув страх.

– Цікаво… – суддя повільно встав. – Ще одна змова? Ще одна вигадка, щоб виправдати зраду? Заарештувати його прибічницю!

– Це не вигадка! – Віолетта зробила крок уперед, її очі блищали від сліз. – Я можу довести це.

– Як саме? – насмішкувато перепитав суддя, поки воїтелі королів наближалися до неї.

– Дозвольте мені… – Віолетта зробила ще один крок уперед, а потім побігла до трибуни. – Торкнутися його.

У залі пролунали вигуки. Хтось заговорив голосно, хтось закричав. Аларіон дивився на неї, його очі розширилися.

Щойно в її голову залізуть – кінець, королі знатимуть про Лолу, про них…

Руки Аларіона сіпнулися вгору, і Віолетта зрозуміла – навіть у кайданках у нього вистачить сили, щоб змусити її забути повернутися додому, стерти з пам’яті всіх присутніх її голос, її правду. Вона відчула цей порив, майже почула, як спалахує його магія, готова згорнути простір і відкинути її туди, де вона буде в безпеці.

Їхній зв’язок зміцнів. Вона відчувала його поруч так чітко, так гостро, наче він був у неї на долоні – такий зрозумілий, такий могутній. Разом вони були силою.

Але цього разу вона випередила його.

Спрямувала свою магію тонко, обережно, і нашийник на його шиї затримав його рух, зупинив порив. Його тіло напружилося, погляд метнувся до неї. Та вона вже бігла. Ледве усвідомлюючи власні дії, Віолетта прорвалася крізь охоронців, майже врізалася в трибуну, де сиділи правителі.

– Є наслідниця престолу! 

Гул здивування прокотився натовпом. Люди шепотілися, охкали, оберталися одне до одного, не вірячи в почуте.

На трибуні правителі повільно підвелися зі своїх місць. Їхні корони відсвічували золотом, а обличчя закам’яніли від шоку.

– Її магія чиста, яскрава! Бо вона ще дитина. Її магія біла, ще безбарвна й не зіпсована! Вона його донька! Носительниця древньої магії, – від долі не втекти, бо принцеса – це завжди принцеса, а не просто дівчинка, захована від чужих очей.

Один із королів похитнувся, суддя повільно сів назад у крісло, зводячи брови. Хтось у натовпі скрикнув.

Віолетта не зупинилася.

– Хай краще все місто знає. Вся столиця! – її голос дзвенів. – Ніж вони залізуть у мою голову, побачать це і приховають правду та знищать мою доньку!

Правителі не зводили з неї погляду.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍