Читати книгу - "Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта"

Вона бачила, як суддя скосив очі на охорону – віддаючи безмовний наказ. Але вона не дала їм шансу.

– І він! Він не мав вибору! Але він не вбивав нікого, окрім короля! Короля, який впустив темних магів у його дім! Він лише намагався захистити престол від того, що накоїв його батько. І він втік… він втік, щоб бути зі мною. Щоб бути з нашою дитиною. І тоді війна… війна закінчилася.

Знову запала тиша.

Аларіон дивився на неї. 

Гамір здіймався, хвилями накочуючи на площу.

– Якщо вона носійка древньої магії, чистої і незаплямованої, то покажіть її!

– Принцеса?!

– Принцеса древнього роду! Вона сильніша за всіх цих королів разом узятих!

– Ми хочемо правди! Покажіть, що сталося!

– Що, на біса, тут відбувається? Звідки взялася принцеса?!

Натовп почав сунутися вперед, руки здіймалися вгору, хтось пробував прорватися ближче до трибуни. Віолетта бачила, як королі занепокоїлися – вирази їхніх облич похитнулися, мов потріскані маски. Один із них метнув погляд на суддю, а той одразу дав знак охороні.

Гострі леза блиснули в повітрі. Люди не злякалися. Вони кричали, наступали – прихильників древньої магії все ще було багато, і королі це розуміли.

Віолетта не чекала, кинулася до Аларіона, вириваючись з чужих рук, і схопила його. Його зап’ястя були холодними. Ланцюги стискали шкіру, та крізь метал пробивалася магія – темна, глибока, наче безодня.

Він міг її зупинити. Але не зробив цього. І в ту ж мить, коли їхні пальці сплелися, магія спалахнула.

Її сила – яскрава, червона, пульсуюча – вирвалася назовні, і він прийняв її, керував нею, як колись керував власною, бо Віолетта не лишила йому вибору. Потік сили здійнявся вгору, розлився над трибуною, стікав вниз, окутуючи площу, наче туман.

Натовп застиг. Очі людей наповнилися світлом. У їхніх головах, наче у дзеркалах, відобразилося минуле. Аларіон дозволив Віолетті все згадати, повертав усе, а заодно – показував правду людям.

Ось Аларіон, ще наївний і байдужий, розглядає цуценя. Воно тицяє йому в руку мокрим носом, і він уже майже віддає монету продавцеві, коли чує стривожений голос: короля поранено.

Ось він у королівських покоях. Навколо найманці, їхні тіні мовчазні й важкі. Вони говорять повільно, кожне слово – погроза. Вони шантажують його. Його батько уклав угоду з темними магами. Його батько відкрив їм двері цього королівства.

Ось цілительки – вкрадені, зламані. Одну з них убивають відразу.

Ось Віолетта – у підвалі, серед кам'яних стін, де магія не проникає. Він веде її за руку. Він відчуває її магію, і вона – така ж, як у нього. І він хоче врятувати її, хоче, щоб вона втекла.

Але не може. Замок у облозі. Його дім от-от знищать, усіх, хто всередині, уб’ють, бо ніхто не годен так просто вибратися з-під захисних чарів темних найманців. І його магія скута чарами найманців.

Він робить єдиний вибір, який у нього залишається. Він убиває короля, щоб отриматив ладу і підкорити тих, хто захопив його дім. І вони хотіли собі покровителя з древнього роду – це був їхній план, і це вони поранили Артура.

Кров короля розтікається по мармуру. І лише тоді найманці схиляють голови перед ним. Лише тоді вони приймають його.

Він відкриває портал для цілительок і слуг, щойно найманці залишають покої. Віолетта зникає в порталі. Він залишається один.

Натовп ахнув.

Але видіння не зникло.

Найманці беруть більше, ніж їм дозволено. Вони нападають на міста, їхні тіні ростуть, поглинаючи землі. Аларіон – правитель із темною древньою магією, вони визнають його силу, але не підкоряються йому повністю.

А потім… він дізнається про дитину.

Це буде Лілі.

І все змінюється.

Принц, що став королем, зникає. Війна завмирає. Найманці шукають його.

Він ховає Віолетту. Він захищає її. Він убиває найманців у власному домі.

А коли розуміє, що його час скінчився, коли знає, що за ним прийдуть – він приймає ще одне рішення. Він стирає її спогади – поспіхом і зі страхом. Він забирає з її пам’яті себе, свої доторки, свої погляди, своє ім’я. Він робить так, щоб вона ніколи не згадала його, щоб не чекала, не тужила. З її пам’яті зникає й Лілі.

А потім, коли його ловлять – стирає і свої власні. Він достатньо сильний, щоб дозволити собі втратити найдорожче, що мав, аби лише захистити їх.

Суд. Він уже не король, але ще принц. Принц, якому немає місця в цьому світі, тепер вигнанець. Його кидають у камеру, виснаженого після катувань. Його довге волосся обрізають – знак ганьби, знак того, що його спадок втрачено, що він більше не належить до древньої крові. Його магія спить. Його ім’я вимовляють пошепки, ніби прокляття. Але він тікає.

Ноги ведуть його крізь сутінки, крізь міста. Його не бачать, не впізнають. Він рухається, як тінь, і сам не знає, куди йде – поки не зупиняється перед будинком. Він не пам’ятає його. Але десь у глибинах його зламаної пам’яті живе ця дорога, цей поріг, цей шелест дерев.