Читати книгу - "Список Шиндлера"

в подібні неспокійні часи може статися з кожним». Може, вони навіть підозрювали світлошкірого і блакитноокого Оскара, що він насправді перевдягнений есесівець.

Компанія залишилася без транспорту, але звідти на південь їхав потяг на Капліце, і вони, досі у своєму смугастому, на нього сіли. Ройбінський стверджує, що вони проїхали «до лісу, а тоді пішли пішки». Десь у тих прикордонних лісах, на північ від Лінца, вони сподівалися натрапити на американців.

Ідучи лісовою дорогою, вони зустріли двох молодих американців, які сиділи біля кулемета і жували жуйку. Один з Оскарових в’язнів звернувся до них англійською.

— Наказ нам не дозволяє нікого пропускати цією дорогою, — сказав один з них.

— А лісом обійти можна? — спитав в’язень.

Солдат жував. Ну й дивний народ — жує і жує!

— Гадаю, ні, — нарешті відказав американець.

Тож вони пішли лісом назад і за півгодини зустріли на дорозі піхотну батарею: солдати марширували на північ колоною по двоє. Вони спробували поговорити і з цими розвідниками через того самого знавця англійської. Сам командир, який їхав на джипі, зліз і став їх допитувати. Вони чесно йому розповіли, що Оскар — гер директор, а вони самі євреї. Вони вважали, що будуть у безпеці, адже з новин BBC знали, що у війську США служить чимало людей німецького і єврейського походження.

— Ані руш! — сказав командир. Він поїхав геть, нічого не пояснюючи, залишивши їх серед дещо знічених молодих піхотинців, які стали частувати їх цигарками з вірджинського тютюну. І ті цигарки, і джип, і форма, і спорядження — все було якесь ледь не святкове, зроблене на якомусь великому, блискучому, вільному і неерзацному виробництві.

Хоча Емілія і в’язні хвилювалися, що Оскара можуть заарештувати, сам він сидів собі на травичці, схоже, нічим не переймався і дихав свіжим лісовим повітрям. У нього був лист івритом, а в Нью-Йорку, як він знав, та мова аж ніяк не є незнаною. Минуло півгодини, прийшли якісь солдати, уже не рівними лавами, а юрбою. То була група єврейських піхотинців і польовий рабин. Вони були дуже збуджені й не приховували своїх емоцій. Кинулися обіймати всіх, у тому числі й Оскара з Емілією.

— Ви, — сказали солдати, — перші люди, що пережили концтабір, яких ми зустріли!

Після бурхливого привітання Оскар дістав свій лист, рабин прочитав його і розплакався. Він переповів його іншим американцям. Знову були оплески, потиски рук, обійми. Молоді американські солдати здавалися такими щирими, галасливими, дитинними. Їхній рід лише одне чи два покоління тому ще жив у Центральній Європі, проте Америка наклала на цих хлопців такий потужний відбиток, що Шиндлери і в’язні чудувалися цим людям не менше, ніж вони їм.

Так що компанія Шиндлера прогостювали два дні на австрійському кордоні в полкового командира і рабина. Пили пречудову каву, якої справжні в’язні в цьому гурті не куштували ще від часів заснування гетто. З апетитом їли.

Минуло два дні, рабин подарував їм трофейну машину «швидкої допомоги», і вони поїхали до міста Лінц у Верхній Австрії.

У Брюннліці минув другий день миру, а росіяни так і не з’явилися. Табірний загін переймався необхідністю й далі сидіти в таборі. Вони згадали, що єдиний раз, коли есесівці на їхній пам’яті помітно злякалися (крім стривоженості Моцека і його колег протягом останніх трьох днів) — це коли в таборі з’явився тиф. Так що вони всюди на дротах повісили попередження щодо тифу.

До брами підійшли троє чеських партизанів і поговорили з вартовим через паркан. Там уже все скінчилося, казали вони. Можете спокійно йти куди хочете.

Почекаємо росіян, сказали чергові. До того часу всі тут посидимо.

У їхній відповіді відчувалася ота в’язнична хвороба — підозра, що, виходячи з-за ґрат, опинишся в небезпечному місці, і виходити треба поступово. Але їхня обачність тут також була помітна. Вони ще не пересвідчилися, що останні німецькі підрозділи звідти пішли.

Чехи знизали плечима і пішли собі.

Тої ночі, коли Польдек Пфефферберґ стояв на вахті, на дорозі почулося гудіння мотоциклів. Вони їхали не мимо, як ті танки, а, судячи зі звуку, прямували до самого табору. П’ять мотоциклів зі знаками «мертвої голови» виникли з темряви і з гудінням стали наближатися до огорожі. Поки есесівці — дуже молоді, згадує Леопольд — вимикали двигуни, злізали з мотоциклів і йшли до брами, по той бік озброєні люди палко сперечалися, чи варто одразу перестріляти незваних гостей.

Головний у групі мотоциклістів, здається, розумів ризикованість ситуації. Він став на віддалі від дротів, витягнувши руки вперед. Нам потрібен бензин, сказав він. Він гадав, що на таборі при фабриці бензин є.

Пфефферберґ порадив, що краще вже дати їм бензину і відпустити, ніж створювати собі проблеми, розпочинаючи стрілянину. Неподалік можуть бути їхні колеги, які приїдуть, коли почують постріли.

Так що есесівців усе ж пропустили в браму, кілька в’язнів пішли до гаража по бензин. Сержант СС був обережний і всі перемовини вів з табірною вартою: ті у своїх синіх комбінезонах скидалися на варту у формі чи принаймні на німців-капо — так що він не вбачав нічого дивного в ситуації, що озброєні в’язні захищають табір ізсередини.

— Сподіваюся, ви розумієте, що в нас тут тиф, — мовив Пфефферберґ німцеві, показуючи на плакати.

Есесівці перезирнулися.

— Ми вже втратили дві дюжини людей, — вів далі Леопольд. — Ще п’ятдесят ізольовані в підвалі.

Ця заява, здається, справила неабияке враження на людей із «мертвою головою». Вони стомилися. Вони тікають. Цього з них уже досить. Ще бактеріальної загрози їм тільки бракувало.

Коли їм винесли п’ятигалонові каністри з бензином, есесівці подякували, вклонились і вийшли за браму. В’язні дивилися, як вони наповнюють баки і тактовно залишають біля огорожі ті каністри, які не вмістилися в мотоциклетні коляски. Вони вдягли рукавички, завели двигуни і поїхали, не сильно розганяючись, бо обачно не хотіли витрачати новий бензин на витребеньки. Гудіння їхніх моторів віддалилося на південний захід, де стояло село, і затихло. Для вартових ця люб’язна зустріч була останнім випадком, коли вони бачили людей у формі лихого легіону Генріха Гіммлера.

На третій день табір було звільнено, і зробив це лише один російський офіцер. Він верхи на коні з’явився у вузькому проході, який з’єднував браму Брюннліцу з дорогою і залізничною станцією. Коли він під’їхав, стало видно, що коник під цибатим офіцером — звичайний поні, і худі ноги в стременах майже волочаться по дорозі: він кумедно підігнув їх під худий живіт тварини. Здавалося, він приніс до Брюннліцу особисту, важко здобуту свободу, бо форма на офіцері була потерта, шкіряний