Читати книгу - "Список Шиндлера"

ремінь від гвинтівки розлізся від поту, морозів і війни, аж довелося почепити гвинтівку на мотузку. Вуздечка в коника теж була мотузяна. Офіцер був білявий і, як завжди росіяни в очах поляків, безмірно чужий і безмірно близький.

Після короткої розмови польсько-російським суржиком вартовий впустив його. Балконами другого поверху пронеслася чутка про приїзд. Офіцер зліз із коня, і його поцілувала пані Крумгольц. Він усміхнувся і двома мовами попросив собі стілець. Хтось із молодих хлопців приніс його.

Він став на той стілець, який додавав йому зросту (з огляду на те, що він був вищий за більшість в’язнів, це йому було не дуже й треба). Офіцер виголосив російською щось ніби типову промову радянського визволителя. Моше Бейський зміг вловити її основний сенс. Їх звільняють славні Совєти. Вони можуть тепер іти до міста і пересуватися, куди захочуть. Адже під владою Совєтів, як у раю, немає ні юдея, ні елліна, ні чоловіка, ні жінки, ні невільника, ні вільного. Їх просили не влаштовувати актів дешевої помсти в місті. Союзники знайдуть їхніх гнобителів і призначать їм суворе і справедливе покарання. Хай сама свобода тепер буде для них над усе.

Він спустився зі стільця і всміхнувся, мовляв, я свою промову закінчив, можете ставити питання. Бейський і ще хтось звернулися до нього, а офіцер показав на себе і рипучим білоруським ідишем (таку мову переймають навіть не від батьків, а від бабусі з дідусем) повідомив, що він єврей. Тепер розмова набула більш невимушеного звучання.

— Ви були в Польщі? — питав його Бейський.

— Так, — відказав офіцер. — Я саме з Польщі сюди прибув.

— Чи лишилися там євреї?

— Жодного не бачив.

Навколо юрмилися в’язні, перекладаючи і переказуючи розмови одне одному.

— Звідки ви? — питав офіцер Бейського.

— Краків.

— Я був у Кракові два тижні тому.

— Аушвіц? Що чути про Аушвіц?

— Чув, що там ще трохи євреїв лишилося.

В’язні замислилися. Цей росіянин описав їм Польщу як просто-таки якийсь вакуум, і якщо вони повернуться до свого Кракова, то самотньо торохкотітимуть там, як сухі горошини в банці.

— Чи можу я щось для вас зробити? — спитав офіцер.

Кілька голосів попросили їжі. Офіцер гадав, що зможе дати їм віз хліба і, можливо, трохи конини. До заходу сонця мають підвезти.

— Але вам варто подивитися, що тут є в місті, — запропонував офіцер.

То була радикальна думка — отак просто вийти за ворота і піти на закупи до Брюннліца. Для декого досі таке було годі уявити.

Молоді люди, такі як Пемпер і Бейський, пішли за офіцером, який уже збирався назад. Коли в Польщі не залишилося євреїв, то їм немає куди йти. Вони не хотіли від нього вказівок, але відчували, що мають обговорити цю непросту ситуацію з ним. Росіянин зупинився, відв’язуючи коня.

— Не знаю, — відповів він, дивлячись їм в обличчя. — Не знаю, куди вам іти. На схід не ходіть — це я вам точно скажу. Але й на захід теж не ходіть, — його пальці знову взялися розплутувати вузол. — Нас ніде не люблять.

За порадою росіянина, в’язні Брюннліцу нарешті вийшли за браму, щоб уперше обережно зустрітись із зовнішнім світом. Першими спробували молоді. Данка Шиндель вийшла назовні наступного дня після звільнення і піднялася на лісисту гірку за табором. Починали розквітати лілії та анемони, з Африки летіли перелітні птахи. Данка якийсь час посиділа на пагорбі, смакуючи цей день, а тоді скотилася вниз і лягла на траву біля підніжжя, вдихаючи пахощі й дивлячись у небо. Її не було так довго, що батьки думали, чи не потрапила вона в якусь біду чи з місцевими, чи з росіянами.

Ґольдберґ теж вийшов рано: може, взагалі першим — подався по свої краківські багатства. Він потім чимшвидше емігрує до Бразилії.

Більшість старших в’язнів залишилася в таборі. Тепер росіяни в’їхали до Брюннліца, офіцери розквартирувалися у віллі на горі над селом. Вони привезли до табору тушу коня: в’язні жадібно їли м’ясо, декому воно здавалося навіть занадто ситним після харчування хлібом, овочами й кашею від Емілії.

Лютек Файґенбаум, Янек Дреснер, молодший Штернберґ пішли до села по харчі. Село патрулювали чеські партизани, так що і брюннліцькі німці ставилися до звільнених в’язнів обережно. Бакалійник сказав хлопцям, що вони можуть узяти скільки хочуть цукру з мішка в нього на складі. Молодший Штернберґ не витримав, нахилився над мішком і став наминати цукор жменями. Потім у нього люто болів живіт. До нього дійшло те, що група Шиндлера зрозуміла в Нюрнберзі й Равенсбурзі: до свободи і достатків треба підходити поступово.

Головною метою походу до міста був хліб. Файґенбаум, як член табірного загону, був озброєний пістолетом і гвинтівкою, і коли пекар сказав, що хліба немає, хтось із компанії сказав: «А ти йому гвинтівку покажи». Адже цей чоловік був судетським німцем і теоретично підтримував усю ту кривду. Файґенбаум навів гвинтівку на пекаря і пішов крамницею до кімнат у глибині, шукаючи схованого борошна. У вітальні він побачив дружину і двох дочок пекаря, які настрашено забилися в куток. Вони були такі перелякані, що їх не можна було б відрізнити від якої-небудь краківської сім’ї під час операції СС. Лютекові стало жахливо соромно. Він кивнув жінкам, немовби просто зазирнув на хвилинку, і пішов.

Так само соромно стало Мілі Пфефферберґ, коли вона вперше прийшла до села. Коли вона вийшла на площу, чеський партизан зупинив двох молоденьких судетських німкень і змусив їх роззутися, щоб Міла, яка мали лише дерев’яні шкарбуни, могла вибрати собі кращу пару взуття. Міла зашарілася, знічена таким поводженням, і, сівши на хідник, вибрала котрісь із черевиків. Партизан віддав Мілині шкарбуни хазяйці тих черевиків і пішов далі. Тоді Міла розвернулася, догнала ту дівчину і повернула їй взуття. Німкеня, згадує Міла, навіть не подякувала.

Вечорами росіяни навідувалися до табору в пошуках жінок. Пфефферберґ мусив приставити пістолет до голови якогось солдата, який пробрався до жіночого гуртожитку і схопив пані Крумгольц. (Потім пані Крумгольц роками жартівливо сварилася на Пфефферберґа: «У мене був такий шанс утекти з молодим чоловіком, а цей негідник усе зіпсував!») Більш чи менш добровільно з табору вивели трьох дівчат. За три дні вони повернулися, стверджуючи, що добре повеселилися.

Сидіння в Брюннліці нічого не давало, тож за тиждень в’язні почали залишати табір. Дехто, чиї сім’ї були знищені, подався просто на захід, не бажаючи повертатися до Польщі. Брати Бейські, використовуючи тканину й горілку як валюту, доїхали до Італії і сіоністським пароплавом попливли до Палестини. Дреснери пішли через Моравію і Богемію до