Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Хлопець, наче нічого не сталось, потьопав далі, а мене це дещо розізлило і я, власне не замислившись, ухопила нахабу за комір, поки він ще знаходився у зоні досяжності. Далі все відбулось по вже відпрацьованому сценарію: мене закрутило у якомусь вихорі, в обличчя вдарив пружній потік повітря й очі довелось заплющити. Коли світ переді мною, нарешті, зупинився, хлопчисько спробував видертись з моїх рук, та тримала я його міцно, від злості забувши й про нудоту, що помалу підкочувала до горла через перехід невідомо куди.

– Стояти! – гаркнула на нього.  

Озирнулась на всі боки: цього разу занесло до якогось саду, схоже, яблуневого. Іншим разом я б помилувалась й біло-рожевій кипені, й тендітному її трунку, та зараз точно було не до цього:

– Ти хто такий?! Куди ти мене притяг, паршивцю?! – прошипіла я, намагаючись не випустити з рук мілку заразу, яка видиралась щосили.

Але це гадюччя раптом завмерло, блиснувши на мене злостивим зеленющим поглядом, а через мить в моїх руках крутнувся здоровецький чорний кіт, котрий ляснув лапою по моїй руці, що все ще тримала його за шкірку. Я смикнулась від болю та несподіванки, випустивши цього капосника, чим він миттєво скористався, застрибнувши на найближче дерево, звідки задоволено обшипів мене.

– Ах, ти ж!.. Злізай! Все одно дістану!

Та злізати він наміру не мав точно. Я скинула піджак у траву й, підстрибнувши, підтяглась на гілці, закидаючи на неї ногу. Через хвилину я вже лізла нагору за цим паршивцем, а він забирався все далі й далі, поки не опинився на самій верхівці, дещо небезпечно її нахиливши.

– Послухай, – спробувала я заговорити з ним більш миролюбним тоном, розуміючи, що дістатись до нього мені не вдасться. – Чорт з тобою і з тим, що ти в мене поцупив! Просто поверни мене назад.

Та у відповідь мені неслось лише шипіння та фиркання.

– Сволота блохаста! – не втрималась я, обережно заповзаючи на гілку та ризикуючи впасти разом з капосним створінням. – Я ж все одно тебе дістанусь, гадюччя!

Пролунав котячий мявк та, поки я відволіклась на нього, за моєю спиною почувся шерех крил. Я озирнулась та ледве не злетіла з гілки: на мене неслась величезна – мабуть, у два рази більше від орла – біла з ледве бузковим відливом по краєчку пір’я птаха з націленими на мене пазурами. В останній момент мені вдалось з’їхати трохи донизу – ближче до стовбура, прикриваючись іншим гіллям, а пернате чудовисько раптом зникло: я навіть зрозуміти не встигла, куди воно поділось.

– Мілош! – пролунав знизу невдоволений голос з дуже знайомим інтонаціями. – Ти навіщо її сюди притяг, ледарю?!

Я визирнула з-за гілок: внизу, у знайомій мені строкатій коротенькій сукні, стояла Алєля. Скинувши догори голову, вона незадоволено морщилась, кидаючи погляди то на кота, то на мене:

– Лєрочка, сонце! Злазь вже! Я не кусаюсь.

Через хвилину я зістрибнула у траву з теж дуже незадоволеним виразом:

– А як я рада тебе бачити, Алєля! Та віддала б перевагу потрапити у гості не таким екстравагантним способом.

– Мені от цікаво: як тебе сюди занесло? – вона подивилась вгору, де, обійнявшись з гілкою, продовжував зависати кіт.

– А це ти в нього спитай! – тицьнула я туди ж пальцем. – Гадаю, він щось в мене вкрав. А, коли я його прихопила за комір, нахабно притяг сюди.

– Вкрав?! – Алєля похмурилась й склала руки на грудях. – Мілош! Негайно спускайся донизу! Тому що, як я підіймусь за тобою, то тільки клоччя полетить від твоєї чудової шубки! – зло рикнула вона.

Сердито фиркаючи, кіт все ж почав злазити, та зістрибнути на землю вирішив по інший бік дерева, де знов прийняв людську подобу. Нервово позираючи на сирін, він, заздалегідь, відступив ще трохи далі:

– Нічого я не крав! – буркнув він. – Сама винна: нічого було зівати!

– Зівати?! – я навіть захлинулась від злості. – Милуватись містом – це злочин?!

– Так! – скинула руки Алєля. – Нумо, розбиратись, – розвернулась вона до мене. – Ти де з ним зіштовхнулась?

– У Стрельниці, у Вранці. Я Ігоря чекала біля ательє. Заразом, містом вирішила помилуватись, поки цей паршивець все не зіпсував!

Руки сирін уперлись в боки, і її поза явно не віщувала нічого доброго дрібному капоснику:

– Скільки разів тобі казати: працюємо тільки з неробами! Відпочиваючих не чіпати! Ледарю, ти такий!

Ой, як цікаво! Це ж з ким вони працюють, і в якому сенсі? Можна з цього місця докладніше:

– Алєля, – мій голос лунав вкрадливо та зловісно (для декого, то вже точно), – а чим ви таким займаєтесь – дозволь дізнатись!

Відповісти вона не встигла, оскільки мені в спину вдарив потік повітря, й пролунав вже інший до болю знайомий голос, причому досить сердитий:

– Тебе можна хоч на хвилину десь залишити, щоб ти пригод на свою голову не відшукала?!

Алєля демонстративно закотила очі, як і я, власне:

– Усі претензії – до цього чудовиська! – розвернувшись до Колвіна, тицьнула пальцем у хлопчиська.

Ігор підійшов до нас:

– Вітаю, Алєля! – кивнув він сирін та, обійнявши мене за плечі, схилився до мого обличчя вже з більш миролюбним виразом. – З тобою все гаразд?

Я пересмикнула плечима:

– Не маю жодного уявлення! В них спитай: що вони в мене поцупили?

Він повернувся до хлопчини:

– Скільки?

Той насупився й буркнув:

– Усього лиш три хвилини. Варто було через них гамір здіймати.

Миле дитя! Так би й відкрутила вуха!

– То він в мене час вкрав?! – гнівно блиснула очима у бік дрібного капосника.

– Ну-у-у, – примирливо протягла Алєля, – взагалі то ми не крадемо, – вона теж злобливо покосилась на свого помічника. – Ми лиш беремо в тих, хто дійсно час не цінить: у ледарів та нероб. Щоправда, як з’ясувалось, – сирін досить швидко опинилась поруч зі своїм підручним й ухопила його за вухо, – серед нас і свої нероби маються!

– Ай! – скрикнув той. – Я більше не буду!