Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

під сонцем скільки душі заманеться. Сонце, звісно, тут не африканське, але йому особливо спекотного сонця і не треба. Він звик до литовського сонця — воно також таке, що навіть улітку не завжди в змозі нагріти пісок на пляжі в Паланзі.

Спустився на поверх нижче, постукав у кімнату, де жила Інґрида.

Двері відчинила Міра в рожевому спортивному костюмі, русява чешка, котра також працювала з ними в майстерні з виготовлення кліток. Майстерня чомусь називалася «фабрикою», та й не просто фабрикою, а «Royal Rabbit Cage Factory Limited». Ця назва досить точно відображала характер та амбіції Пйотра, її власника-поляка. На роботу він приїжджав на старому «мерседесі» коричневого кольору і в костюмі з краваткою. Худий, невисокий, трохи сутулий. Його коротке русяве волосся завжди блищало, немов його окропили лаком. Кінчики таких же русявих вусів були підкручені догори. Клаудіюс після першої ж зустрічі вигадав йому псевдо — Шляхтич. Під час першої зустрічі Клаудіюсу здалося, що цей (на вигляд тридцятирічний) поляк рветься щодуху, щоб допомогти їм із Інґридою. Він балакав відразу і про роботу, і про те, що жити вони будуть у розкішному колишньому готелі прямо на березі моря, в чудовому за своєю красою улюбленому місті-курорті королеви Вікторії Марґейте. Що їздити на роботу будуть автобусом. Що за житло з їхньої зарплати буде вираховуватися зовсім дрібничка. Що жодні контракти підписувати не треба — таким чином вони заощадять на податках. Ту зустріч, що відбулася в кабінеті у Пйотра, логічно було б закінчити келихом шампанського. Але Пйотр шампанського їм не запропонував, а замість цього попросив Міру, котра працювала у нього бухгалтером, показати їм «фабрику». Фабрика була розташована в двох просторих цегляних корівниках старої ферми, а кабінет Шляхтича — в маленькому будиночку поруч. Мабуть, раніше там містився офіс ферми. Там же у сусідній кімнаті сиділа Міра — білявка з тоненьким носиком і ледь помітним розсипом веснянок на носі та щоках.

У першому корівнику господарював похмурий літній румун, котрий відповідав за прийом і складування готової продукції. Там же у нього був свій робочий закуток, де він у час, вільний від складських турбот, збирав-майстрував невеликі клітки для морських свинок. Клаудіюс влився у мовчазний трудовий колектив другого корівника. Два молодих угорці — Тиберій і Ласло, та ще кремезний, років п’ятдесяти, болгарин Ґеорґій — ось і весь «пролетаріат» цієї фабрики. Але, як виявилося, Клаудіюс приїхав на зміну Ґеорґію. Останньому треба було повертатися додому за сімейними обставинами. Назад в Англію він найближчим часом не збирався. Але виїхати просто так також не міг. Шляхтич дав йому два дні на те, щоб перетворити Клаудіюса з підмайстра у майстра. Робота виявилася не складною, але стомливою та колючою. Угорці збирали дерев’яні каркаси трьох типів кліток для кроликів: подвійні на ніжках, подвійні без ніжок і двоповерхові без ніжок. Вони ж просвердлювали в дерев’яних ребрах кліток десятки дірочок, в які Клаудіюс мав встромляти пружні залізні спиці. У Ґеорґія, чию фізичну силу можна було прочитати безпосередньо на грубуватому, побитому віспою обличчі, ці спиці гнулися в пальцях, залазячи кінчиками в дерев’яні пази, як м’який дріт. Клаудіюсу вдавалося без проблем вставити тільки один кінець спиці. Щоб вставити другий, доводилося напружуватися всім тілом. «Не переживай, навчишся!» — заспокоював його Ґеорґій першого дня, коли, здавалося, всі подушечки пальців правої руки Клаудіюса були поколоті до крові.

Ґеорґій уже майже два тижні, як у себе вдома, в Болгарії. А Клаудіюс так і не призвичаївся швидко і легко «решетити» дерев’яні каркаси кліток. Він працював повільно, але, слава Богу, його ніхто не підганяв. Єдине, що трохи дратувало іноді, — одноманітність роботи: одна і та ж операція, яку доводилося повторювати тисячі разів на день: себто засунути залізну спицю з пружного дроту одним кінцем у дірочку в ребрі клітки, потім, утримуючи другий кінець пальцями, підводити його до дірочки на протилежному дерев’яному ребрі.

— Привіт, Мак Клауде! — всміхнулася Міра.

— Інґриду поклич! — попросив Клаудіюс.

— Вона в душі! — відповіла чешка і тут же обернулася всередину кімнати. — Беа, ти скоро?

— П’ять хвилин! — долинув голос Інґриди.

— Як ти її назвала? — здивувався Клаудіюс.

— Беа, Беатріс, — вона попросила її так називати, — сказала Міра і стенула плечима.

— То ти тепер Беатріс? — уїдливо запитав Клаудіюс Інґриду, коли вони вийшли прогулятися вздовж моря.

— Атож, — ніби нічого не сталося, відповіла вона. — Ти теж мене можеш так називати!

— А якщо не захочу?

— Тоді в якийсь момент я перестану відгукуватися на Ін­ґриду!

Клаудіюс вирішив змінити тему бесіди. Вони йшли у бік центру Марґейта, у бік занедбаного парку атракціонів. Там, у будиночку біля самого моря, було віконце з вивіскою «Фіш енд чіпс», із якого за якісь два з половиною фунти можна отримати паперовий пакет із гарячою смаженою картоплею і філе тріски в жирному клярі.

Сонце світило, але не гріло. Вони сиділи на сухому піску пляжу, їли пластиковими виделками картоплю та рибу і мовчали. Місто за їхніми спинами був напрочуд тихе, спало ще. Тільки море попереду, метрів за двадцять від їхніх ніг, легко шуміло, накочуючись на пісок обережною хвилею і тут же повертаючись назад.

— Тобі тут подобається? — порушив нарешті мовчанку Клаудіюс.

— Авжеж. Не так, як там, але також непогано. Більше руху, більше людей, велике місто...

— У якому, — продовжив Клаудіюс, — половина вітрин магазинів на центральній вулиці заліплена навхрест смужками паперу. Як у фільмах про війну!

— А тобі що, тут не подобається? — Інґрида грайливо штовхнула його плечем. Немов хотіла підбадьорити.

— Пальці болять, а загалом нічого, — миролюбно відповів той.

— Пальчики твої загрубіють і більше хворіти не будуть. Підемо пограємо в «Crazy golf»?[69]

Підняті над морем пагорби Кліфтонвіля залишилися позаду. Вони пройшлися кілька кілометрів у бік Вестбрук Бей, а потім, награвшись у «шалений гольф», сіли в автобус і, купивши одноденні проїзні, вирушили спочатку провідати «Морріс Майнор Тревелер», залишений на парковці навпроти супермаркету «Моррісонс» у містечку Герн Бей.

«Морріс Майнор» стояв на своєму місці, вкритий пилом, приліпленим до вікон минулими дощами.

— Який він брудний! — зітхнув Клаудіюс.

Вони стояли метрів за двадцять від машини, немов боялися підійти ближче.

— Знаєш, треба його помити, — кивнула Інґрида. — Щоб не виглядав, як покинутий!

«Морріс Майнор» стояв між чистеньким темно-синім «ленд-ровером» і таким же чистеньким бордовим «ягуаром» і через це сусідство виглядав ще бруднішим, ніж був насправді.

— Я щось зараз придумаю! Зачекай тут! — рішуче сказав Клаудіюс і вирушив спортивним кроком через