Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

Вийшов звідти з новеньким пластиковим відром, щіткою для миття машин і п’ятилітровим балоном із мінеральною водою. Вилив воду у відро, додав туди вміст маленької пляшечки з гелем для душу й узявся за справу. Літня пара в’єтнамців, що з’явилася в цей момент біля «ленд-ровера» з візком, повним покупок, зупинилася на мить, помітивши Клаудіюса, котрий мив машину, що стояла поруч із їхнім джипом. Вони перезирнулися і тут же, ніби нічого не трапилося, завантажили покупки в «ленд-ровер» і поїхали.

— Ну як? — спитав Клаудіюс, закінчивши роботу.

— Це інша справа! — дівчина всміхнулася і кивнула на відро в його руці. — А що ти з цим добром робити будеш?

— В хазяйстві знадобиться. Куди поїдемо?

— Давай у Кентербері! — запропонувала Інґрида.

— Гайда! Як гадаєш, мене в собор із відром пустять?

Інґріда вдала, що задумалася.

— Там на вході малюночками позначено, — заговорила вона, — що не можна заходити в шортах, заїжджати на роликах і балакати всередині по мобілці. А про відра там нічого немає!

— Тоді вони сьогодні до вечора повісять ще один малюночок — перекресленого червоною лінією чоловічка з відром у руці!

Автобус прийшов точно за розкладом — хвилина в хвилину. Клаудіюс та Інґрида виявилися в ньому єдиними пасажирами. Мабуть, тому негр-водій, котрий впустив їх через передні двері, так заусміхався і тут же виголосив класичну англійську фразу, яку Клаудіюс пам’ятав ще зі школи:

— Is not the weather wonderful today?[70]

— Yes, it is![71] — дуетом відповіли Клаудіюс та Інґрида на ходу і обоє, не змовляючись, зареготали.

Розділ 79. Десь між Діжоном і Бйоном. Бурґундія

О четвертій годині дня на розі рю де Севр навпроти арочного входу в госпіталь «Нектар» зупинився сріблястий «пежо». Жінка-водій — худа шатенка років сорока, одягнена по-спортивному в білий лижний комбінезон із червоними лампасами, ввімкнула аварійку та зазирнула в кав’ярню.

— Андрес? — сказала вона голосно, оглядаючи відвідувачів і чекаючи, що один із них відреагує на її поклик.

— Андрюс! — поправив Андрюс, котрий сидів на своєму звичному місці, але цього разу разом із Барборою.

— Ви сідайте попереду, — вказала вона на місце поруч із собою, потім обернулася до Барбори. — А ви поруч із Філіпом!

Хлопчик сидів позаду. Він привітався й, обернувшись до Барбори, хоч і не бачачи її, попросив пристебнутися.

Дівчина закашлялася.

Мама Філіпа, вже звернувши з рю де Севр на рю де генерал Бертран, кинула запитальний погляд на пасажирку, котра сиділа поруч із сином. Але швидко оглянула його з внутрішньосалонного дзеркальця заднього виду на дорогу і загальмувала перед перехрестям.

— Мене звати Сюзанн, — сказала вона англійською.

— Мою дружину звуть Барбі, а мене правильно — Андрюс! — Юнак подивився на гарний правильний профіль мами Філіпа. І подумав, що в цьому профілі мало жіночності, мало м’якості та привабливості.

— Барбі, — промовила вголос, швидше за все, для себе, для запам’ятовування, Сюзанн. — І Андрюс. Андрюс... Цікаве ім’я. До нас заїжджав улітку один угорець, Андраш... Угорці якось пов’язані з литовцями?

Андрюс спіймав на собі її миттєвий погляд і вловив у ньому щиру цікавість. «Все ж таки вона намагається бути привітною, — подумав хлопець. — А як би я почувався на її місці, везучи до себе додому незнайомих і занадто дорослих друзів свого малолітнього сліпого сина?»

— Ні, угорці якось пов’язані з естонцями та фінами, це також біля нас, біля Литви.

Сюзанн закивала, не відволікаючись від дороги.

Барбора знову закашлялась. І знову вже більш схвильований і серйозний погляд мами Філіпа упіймав обличчя пасажирки у внутрішньосалонному дзеркальці.

— У вас не грип? — спитала Сюзанн.

— Ні, що ви! — поспішив відповісти за Барбору Андрюс. — Ми зараз живемо на яхті наших друзів на каналі Бастилії. Там дуже вогко. Тільки вчора ввечері поставили обігрівач.

— На яхті? — Занепокоєння в голосі Сюзанн змінилося цікавістю. — На яхті добре влітку жити. А якщо взимку, то біля Марселя або в Кот д’Азюр.

— Ми там тимчасово, — продовжив Андрюс. — Поки нову квартиру не знайдемо. Ми жили в Бельвілі, але поїхали.

— Як ви там могли жити? — здивувалася мама Філіпа. — Там же майже немає французів! Одні китайці й араби!

— У нас три китайці в школі, — долучився до розмови підліток. — Хороші хлопці! Один після школи збирається вести прогноз погоди на телебаченні.

— Я не кажу, що вони погані, — Сюзанн всміхнулася. — Я кажу, що вони — не французи, і живучи поруч із ними, не відчуєш і не збагнеш Франції! Вони ж усюди свій світ створюють, вивіски у них китайською. Та й хто твого приятеля-однокласника на телебачення візьме? Це він казочки розповідає!

— До нас приходили з телебачення, — знову озвався Філіп. — Розповідали про роботу для тих, хто погано бачить або не бачить взагалі. Там багато роботи! І у них є один такий диктор у ранковому ефірі!

— Ну й слава Богу, — Сюзанн зітхнула. — А ви по Франції вже їздили? — на мить жінка обернулася до Андрюса.

— Ні, ми тільки Париж знаємо.

— Тоді вам у нас сподобається. У нас справжня Франція, без дешевих пасток для туристів!

У міру віддалення від центру Париж повільно нижчав поверхами. Останніми залишилися позаду двоповерхові передмістя, і нарешті сріблястий «пежо» влився в автомагістраль А-6 і полинув її течією в напрямку півдня. Після п’ятихвилинної тиші, що змінила необов’язкові, немов пробні розмови пасажирів і водійки машини, Сюзанн ввімкнула радіо. Не дуже гучно, але достатньо для того, щоб трохи відтіснити від вух ревіння машин, що їх обганяли.

Небо опускалося на землю, наближаючи вечір. Повз них миготіли покажчики, які попереджали про чергову нагоду покинути автомагістраль та опинитися на нормальній дорозі і в’їхати або в Іврі, або в Мелен, або ще в якийсь французький не-Париж, де все інакше, і де прості французи просто живуть і працюють. Правда, фантазії Андрюса забракло, щоб оживити незнайомі і нічого не промовляючі йому назви містечок і населених пунктів, повз які вони їхали, і наповнити їх зрозумілою та кольоровою картинкою життя. Але нічого страшного. Адже і назва місця, куди він їде, йому також не знайома. Ось приїде і дізнається, куди приїхав. Усе побачить, все втямить, і мабуть, одразу побачить і відчує різницю між Парижем і Францією...

Думки, неголосна музика, що переривалася приємним голосом радіоведучої, рівність дороги і плавність руху машини — все це занурило Андрюса в дрімоту, з якої він випірнув тільки тому, що