Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

машина з’їхала з магістралі та повернула ліворуч. Він ще не розплющив очей, а вже збагнув, що їхати залишилося недовго.

Машина фарами ковзала стовбурами дерев. Обабіч від дороги ріс ліс. Попереду — суцільна темрява, як і позаду. І жодних машин — ні попутних, ні зустрічних.

Сюзанн раптом пригальмувала і, залишивши дорогу, з’їхала праворуч, на ще вужчу смужку асфальту. Попереду в світлі фар заблищали ворота. Від воріт в обидва боки — кований металевий паркан.

Мама Філіпа спрямувала пульт-брелок уперед, на лобове скло, і ворота почали повільно роз’їжджатися. Машина знову рушила і за хвильку зупинилася на парковці між двома тьмяно освітленими будиночками. У вікнах лівого світилося. Другий будиночок, трохи менший за перший, ознак внутрішнього життя не подавав.

— Ласкаво просимо в Бурґундію! А тепер миємо руки і за стіл! — скомандувала Сюзанн, зачинивши за собою дверцята машини.

Філіп, вилізши назовні, розкрутив свою телескопічну паличку. Зробив два кроки до порога сходів і, торкнувшись першої сходинки, підняв ціпок і вже без його допомоги піднявся до дверей. Його музикальні пальці точно зачепили важку мідну ручку, потягнули її на себе. Слідом за ним зайшли в будинок Андрюс та Барбора.

Сюзанн насамперед відвела їх на другий поверх у гостьову спальню. Попросила спуститися хвилин за десять.

Спальня приголомшила молоду пару мисливськими трофеями на темних стінах, що виглядали трохи зловісно тільки в напівтемряві. А коли засвітилася під стелею люстра, зроблена під старовину, дві кабанячі голови з іклами, голова вовка та голова косулі, до яких можна було легко дотягнутися руками, здалися Андрюсові зробленими з пап’є-маше.

Барбора зайшлася кашлем.

— Я попрошу у них чаю з медом, — пообіцяв Андрюс.

У непропорційно великому для цієї їдальні каміні потріскували дрова. Довгий дерев’яний стіл із грубо збитою, але старанно вкритою темним лаком стільницею, сервірований був багато, але по-селянськи. Важкі келихи з товстого скла вдало пасували до глиняних коричневих тарілок. Глечик із такої ж глини стояв по центру. У повітрі витав кислуватий запах вина і до нього домішувався, немов долинаючи звідкілясь неподалік, аромат запеченого м’яса.

З арки праворуч від каміна з’явився кругловидий чоловік у кухарському фартусі поверх джинсів і картатій синьо-зеленій сорочці.

— Bonsoir, bonsoir![72] — він усміхався на ходу. Опустив керамічний таріль зі шматком м’яса, перетягнутим товстою ниткою, на дерев’яну підставку. Зняв товсті кухонні рукавички-прихватки і простягнув долоню Андрюсові.

— Charles, père de Philippe![73]

Андрюс репрезентував себе і Барбору англійською, і Шарль, тато Філіпа, також перейшов на англійську.

— А як ви познайомилися з Філіпом? — спитав він.

Андрюс коротко розповів Шарлю, як його побили на рю де Севр, і як Філіп змусив перехожих викликати лікаря зі шпиталю навпроти. Поки розповідав, подумав, що батько Філіпа не міг не знати цю історію. Адже вони з Сюзанн, мабуть, розпитували сина про гостей, котрих Філіп вирішив покликати до себе додому на вікенд. Інакше просто не могло бути! Але, певна річ, батько хотів почути цю історію ще раз.

Над м’ясом здіймалася ароматна пара із запахом розмарину. Запах м’яса викликав у Андрюса відчуття голоду.

— Ви не вегетаріанка? — поцікавився у Барбі татко Філіпа.

— Ні, що ви! У нас дуже люблять м’ясо! — якось дивно відповіла вона, немов продовжуючи раніше почату розмову.

— У вас? — перепитав Шарль.

— У Литві! У нас дуже люблять м’ясо і картоплю.

— У нас також, — Шарль кивнув і окинув поглядом сервірований стіл.

У кімнату увійшли Сюзанн та Філіп.

Вечеря здалася Андрюсові нескінченною і навіть коли, здавалося, вже ніхто нічого більше не міг їсти, Шарль продовжував наповнювати вином із глечика товстостінні важкі келихи із зеленкуватого скла та розпитував Філіпа про життя й навчання в Парижі, а Андрюса — про полювання на диких тварин у Литві, про риболовлю і про рівень злочинності. Жінок, які сиділи за столом, він не те щоб не помічав, але запитаннями та розмовами не набридав. Хоча коли розповідав щось сам — також про полювання, про сусіда-винороба, у якого купує вино, — то очі його раз по раз зупинялися на Барборі, що вже кілька разів позіхнула і кілька разів встигла зупинити, запивши вином чи водою свій кашель.

— Ну, як вам кабан? — з гордістю спитав Шарль гостей, коли вони, нарешті, вже піднялися з-за важкого дерев’яного столу. — Це, звісно, не я. Приятель підстрелив! Але я приготував! Люблю куховарити!

Похваливши м’ясо цілком щиро і справедливо, Андрюс і Барбора піднялися сходами вгору.

— Відсипайтесь! Сніданок о десятій тридцять! Bon nuit![74] — долетів до них знизу голос Сюзанн.

На масивному старовинному ліжку, що стояло на вирізаних із дерева ведмежих лапах, вони заснули як убиті.

Андрюс прокинувся першим. Прокинувся і лежав, затамувавши подих і намагаючись почути крізь щільну завісу ранкової тиші хоч якісь ознаки життя в будинку. Не почув.

Суботній сніданок остаточно переконав Андрюса, що Париж і Франція живуть по-різному. А снідають особливо по-різному. На столі, над яким у повітрі ще витав аромат запеченого з розмарином окосту кабана, великий чайник сусідив із кавником, а по центру тішив око круглий лимонний торт.

— У нас сьогодні важливі клієнти, — повідомила Сюзанн, знову одягнена в спортивний костюмчик, але цього разу не лижний, а для бігу. — Але Філіп вами займеться! Правда ж, Філіпе?

Хлопчик, який сидів трохи задумавшись, безпомилково повернувся до матері і кивнув.

— Авжеж! У нас сьогодні полювання! Ти ж нам Ашку даси? — спитав він.

— Природно. Тільки не особливо захоплюйся! І повертайтеся завидна! Я приготую вам із собою канапки. Зустрінемося за вечерею. — Слово «вечеря» вона вимовила так багатозначно, немов воно мало писатися не просто з великої літери, а тільки великими літерами.

— Так, — бадьоро скомандував гостям Шарль, підіймаючись з-за столу. — Тепер збирайтеся з духом, і підемо озброюва­тися!

В однакових зелених ґумових чоботях, в однакових жорстких рукавицях, з одним маленьким, майже іграшковим кошиком і двома садовими совочками в руках Андрюс і Барбора вийшли у двір, подивилися одне на одного і мало не зареготали. Із головного будинку почувся гавкіт собак і голос Шарля, який промовляв уже французькою. Йому, перекрикуючи собачий гавкіт, відповідав Філіп. Андрюс, а за ним і Барбора пішли на голоси.

Шарль і Філіп стояли перед відчиненою хвірткою в собачий вольєр. Там, за парканчиком із металевої сітки, стояли — кожна в своєму відсіку — чотири собачих буди. Чотири собаки — два тер’єри, ретривер і німецька вівчарка — напружено дивилися на господаря і його сина. Вони немов знали, що зараз удача чекає тільки одну з них.