Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу"

й правда, але я вважаю, що він вам нерівня», — довго розхвалювала вона Ґендзі, й він з подивом подумав: «Хіба можна звеличувати людину прямо в очі?»

«Ой, та що ви! Під час тривалого перебування у глушині я страшно змарнів, — заперечив Ґендзі, — а Імператор такий прекрасний, що і в давні часи, напевне, не було йому рівних. Ні, ні, боюсь, що ви помиляєтеся».

«А я от гадаю, що прожила б ще довше, якби хоч зрідка могла вас бачити. Ось і сьогодні я забула про старість і вже не нарікаю на цей непевний і сумний світ, — відповіла принцеса і знову заплакала. — О, як я заздрю Третій принцесі! Заздрю тому, що вона, поріднившись з вами, може часто вас бачити... Так само іноді жалкував і покійний принц, що не зробив цього...» — зауважила вона, і Ґендзі прислухався.

«Зараз я був би невимовно щасливий, якби тоді мені дозволили зблизитися з його дочкою. Але мною знехтували», — ображено сказав він і кинув погляд туди, де жила жриця. Уявивши собі обличчя й постать жінки, яка у спокійній задумі, можливо, споглядає зів’ялий осінній сад, Ґендзі так палко захотів її побачити, що, не витримавши, тихо сказав: «Якщо я сюди прийшов, то принагідно треба відвідати і жрицю, щоб не здатися нечемним», — і по галереї перейшов до її покоїв.

Хоча було вже досить темно, але крізь штори з темно-сірою облямівкою видніли невиразні обриси чорної завіси. Повітря, просякнуте тонкими пахощами, що війнуло на Ґендзі зсередини, та оздоблення покоїв свідчило про бездоганний смак їхньої господині. Оскільки таку поважну особу не годилося приймати на галереї, то Ґендзі провели в передні південні покої. Служниця Сендзі, вийшовши назустріч, передала його слова пані Асаґао.

«Невже ви й тепер, як у молоді роки, збираєтеся тримати мене за завісою? — сказав ображено Ґендзі. — А я сподівався, що ви врахуєте мої тривалі переживання, поки ви виконували свої священні обов’язки, і дозволите мені увійти».

«Той час, поки жив батько, для мене наче сон, і тепер я ще не зрозуміла, чи я остаточно прокинулася чи ні, а тому хотіла б відкласти розмову про ваші переживання на пізніше», — передала колишня жриця.

«О, справді у цьому світі все непевне...» — зітхнув Ґендзі й мимоволі думками поринув у минуле.

«Зазнав я

Стільки лиха

В цьому світі жорстокому,

Поки таємно сподівався

На милість богів...

А тепер ще які перепони поставлять вони між нами? Багато чого я пережив і передумав, тож хотів би, щоб ви хоч трошки мене вислухали...» — наполягав він. Ще ніколи Ґендзі не видавався жриці таким чарівним, як зараз. Він подорослішав, але, здавалося, був надто молодим для своєї високої посади.

«Якби послухала я

Ваші скарги

На жорстокий світ,

Порушила б обітницю

Та гнів богів накликала б на себе», —

передала йому жриця. «О, як жаль!.. Адже всі давні гріхи давно розвіяв вітер небесний...» — відповів Ґендзі, чарівний як ніколи. «А чому ви думаєте, що боги прийняли вашу обітницю?[409]» — ніби ненароком докинула Сендзі, але ці слова не розм’якшили серце жриці, яка останніми роками відійшла від суєти цього світу настільки, що навіть під несхвальними поглядами прислуги не збиралася відповідати.

«Видно, мене вважають легковажним гульвісою, — глибоко зітхнув Ґендзі, збираючись іти. — Коли старієш, частіше стаєш посміховиськом. А я ж лише хотів, щоб вийшли ви й поглянули, як змінилося моє обличчя[410]».

Після відходу гостя служниці, як завжди, ще довго без міри вихваляли його. Поглядаючи на небо, завжди таке прекрасне в цю пору року, прислухаючись до шелесту листя, вони поринали думками в минуле з його неповторною чарівністю і згадували його слова, цікаві й зворушливі, сказані з різного приводу, й захоплювалися його щирістю.

Роздратований, повернувся Ґендзі додому і в полоні думок не міг заснути до світанку. Рано вранці, наказавши підняти ґратчасті вікна, він довго милувався туманом у саду. Подекуди серед засохлих трав видніли квіти «вранішнє лице», що якимось дивом зберегли свої бутони. Зірвавши найбліднішу квітку, Ґендзі послав її жриці.

«Мене вразило таке зневажливе ставлення. Можу уявити собі, з якою неприязню Ви дивилися мені вслід! І все-таки:

Несила забути,

Як перед очима колись

Майнуло «вранішнє лице».

Невже тепер минула

Його розквіту пора?

О, як багато довгих років був я вірним... Сподіваюся, що коли-небудь Ви це зрозумієте...» — написав він їй.

Асаґао відчувала, що було б нечемно не відповісти на такого розсудливого листа, тож коли служниці навмисне для цього піднесли їй тушечницю і папір, вона написала:

«Осінь добігла кінця:

На огорожі, туманом оповитій,

Повисли безсило —

Чи то живі ще, чи то вже ні —

«Вранішні лиця»...

Ваше порівняння настільки вдале, що рукава мої росою вкрилися...»

Хоча нічого особливого в її листі не було, але Ґендзі довго не міг відірвати від нього очей. Мабуть, тому, що м’яко виведені тушшю знаки на зеленувато-сірому тлі вражали вишуканістю. Узагалі часто захоплюєшся досконалістю листа, зважаючи на звання і почерк його автора, та коли намагаєшся переказати його зміст, то іноді в ньому сумніваєшся, тож і я, напевне, дещо зайво прикрасила, а в дечому й помилилася.

Хоча Ґендзі розумів, що писання листів у молодечому, як колись, дусі не відповідає його теперішньому становищу, але, зважаючи на те, що попри непіддатливість Асаґао не поривала з ним остаточно, відчув, що не в силах з цим змиритися, і знову писав їй палкі листи.

Усамітнившись у Східному флігелі, він викликав до себе на розмову Сендзі із садиби Момодзоно. Хоча тамтешня прислуга жриці, серед якої було чимало осіб, готових схилитися навіть перед чоловіком низького звання, вихваляли Ґендзі, Асаґао, як і колись, трималася від нього на відстані, тим паче тепер, коли вони подорослішали й посідали високе становище у світі. Понад усе жриця боялася пліток, навіть про те, що вона відповідає на невинні листи Ґендзі про весняні квіти або осіннє листя. Помітивши, що за роки їхньої розлуки жриця нітрохи не змінилася і була цілком не схожою на інших жінок, Ґендзі і захоплювався, і сердився. Так чи інакше, його відвідини палацу Момодзоно ні для кого не залишилося таємницею, і по світу пішла чутка: «Схоже, що міністр не байдужий до колишньої жриці Камо. Тож П’ята принцеса може бути задоволена. Справді, чим вони не пара?»

Звичайно, така чутка дійшла й до Мурасакі. І хоча спочатку вона не надавала їй великого значення — мовляв, якби це була правда, то він нічого не приховував би, — але, спостерігаючи за ним, одразу помітила його незвичну відчуженість і зрештою-таки стривожилася: «Боюсь, що це захоплення він спробує виставити як невинний жарт». Хоча Асаґао, як і Мурасакі, походила з імператорського роду, вона здавна користувалася доброю славою. Тож якби вона підкорила серце міністра, Мурасакі, безсумнівно, опинилася б у незавидному становищі. Досі вона не мала суперниць і звикла до того, що чоловік піклувався лише про неї, а тому від самої думки, що доведеться поступитися місцем іншій жінці, впадала в розпач. «Навіть якщо він