Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

Закриваймо тему. Тобі ще не хочеться спати? Мені — ні. Я маю ідею. Щоб згаяти час, чом би нам не розповідати щось одне одному?

— Розказуй ти, — з напругою в голосі каже він. — Мені нема про що розповідати.

— Розкажи мені щось про Америку, — просить Марго. — Ти можеш щось вигадати, розповідь не конче має бути правдива. Що-небудь розкажи.

— З огляду на існування особистого Бога, — заговорив Джон, — із сивою бородою, і так далі і таке інше, за межами часу без протяжності, що, за деякими винятками, з вершин своєї божественної апатії щиро любить нас, і так далі і таке інше.

Він замовкає. Марго не має найменшого уявлення, про що він говорить.

— І так далі і таке інше, — каже він.

— Здаюся, — зітхнула Марго. Джон мовчить. — Тепер моя черга, — каже вона. — Далі йде розповідь про принцесу і горошину. Колись жила така розніжена принцеса, що, навіть лягаючи на десять складених одна на одну перин, була переконана, що відчуває горошину, невелику тверду суху горошину, під найнижчою периною. Вона крутиться й крутиться цілу ніч: «Хто поклав туди горошину? Навіщо?» — і в результаті навіть на хвилинку не заснула. На сніданок приходить виснажена. Батькові-матері, королю й королеві, скаржиться:

— Я не могла заснути, і все через ту кляту горошину!

Король посилає служницю забрати горошину. Жінка шукає та й шукає, але нічого не знаходить.

— Щоб я більше не чув про горошину! — гримає король на доньку. — Там немає горошини. Вона є тільки в твоїй уяві.

Другої ночі принцеса знову вилізла на свою гору перин. Намагається заснути, але не може через горошину, горошину, що або лежить під нижньою периною, або існує в її уяві, але це не має значення, бо результат той самий. Уранці вона така знесилена, що не може навіть снідати.

— Це все через горошину! — нарікає принцеса.

Роздратований, король посилає ціле військо служниць шукати горошину, а коли вони повернулися й сказали, що горошини немає, звелів їм усім відтяти голови.

— Тепер ти задоволена? — гаркнув він на доньку. — Тепер ти нарешті спатимеш?

Марго замовкає, щоб звести дух. Вона не має уявлення, що там має статися далі в цій вечірній казці, чи принцеса нарешті засне, чи ні, але, дивна річ, переконана, що розтулить рота, і слушні слова самі потечуть їй із вуст.

Але в словах уже немає потреби. Джон спить. Її колючий, упертий, нетямущий, сміховинний двоюрідний брат заснув, мов дитина, поклавши голову їй на плече. Заснув, безперечно, міцно, вона чує, як він сіпається. Авжеж, під ним немає горошин.

А як щодо неї? Хто їй розповість що-небудь, щоб послати її в царство сну? Марго ще ніколи не почувалася такою бадьорою. Невже їй отак доведеться провести ніч: нудитись, дратуватися, витримувати тягар сонного чоловіка?

Джон стверджує, що існує табу на фізичну працю для білих, а як щодо табу проводити ніч разом двоюрідним братові й сестрі? Що скажуть Кутзее, які лишилися на фермі? Щоправда, вона не має почуттів до Джона, які можна було б назвати фізичними, навіть найменшого трепету жіночої реакції. Чи досить цього, щоб відпустити їй гріх? Чому в нього немає чоловічої аури? Може, провина криється в ньому, а чи навпаки, провина лежить на ній, бо вона всім серцем засвоїла те табу й не може думати про Джона як про чоловіка? Якщо він не має жінки, то, може, це тому, що він не має й почуттів до жінок, а отже, й жінки, зокрема і вона, відповідають тим, що не мають почуттів до нього? Якщо її двоюрідний брат не moffie, тоді, може, євнух?

Повітря в кабіні застоялося. Обережно, щоб не розбудити Джона, Марго прочиняє віконце. Все, що навколо них, — кущі, дерева, а може, навіть тварин — вона відчуває радше шкірою, ніж бачить. Звідкись долинає сюрчання самотнього коника. «Будь зі мною цієї ночі», — шепоче вона йому.

Але, можливо, є тип жінок, яких приваблюють такі чоловіки, які щасливі слухати не суперечачи, поки вони висловлюють свої ідеї, а потім переймають ті ідеї як свої, і то навіть вочевидь безглузді. Жінки, байдужі до чоловічої глупоти, байдужі навіть до сексу, жінки, які просто шукають чоловіка, щоб прив’язати його до себе, дбати про нього й захищати від світу. Жінки, які миритимуться з халтурною працею в хатньому господарстві, бо значення мають не вікна, які добре зачиняються, і не замки, які працюють, а наявність простору для чоловіка, в якому він реалізує свої уявлення про себе. Жінки, які потім спокійно наймуть кого-небудь із вправними руками, щоб полагодити те або те.

Для таких жінок шлюб цілком може бути без палких почуттів, але не конче без дітей. Кожна з них могла б народити цілий виводок. А потім увечері всі вони сядуть навколо столу, пан і господар на чолі столу, його супутниця навпроти, а їхні здорові й добре виховані нащадки сидять по обидва боки; сьорбаючи суп, господар може розводитися про святість праці. «Що за видатна людина, мій чоловік! — шепотітиме собі дружина. — Яка в нього розвинена свідомість!»

Чому Марго така озлоблена проти Джона і ще більше озлоблена проти цієї дружини, яку вона витворила з випарів уяви? Проста відповідь: адже внаслідок його марнославства й незграбності вона опинилася в скруті на Мервевіллській дорозі. Але ніч довга, є ще багато часу, щоб виробити якусь повнішу гіпотезу й дослідити, чи має та гіпотеза якусь цінність. А ось і повніша відповідь: вона відчуває озлобленість, бо сподівалася від свого кузена дуже багато, а він не виправдав її сподівань.

Чого ж вона сподівалася від нього?

Що він надолужить вади чоловіків роду Кутзее.

Чому вона хотіла, щоб він надолужив їхні вади?

Бо чоловіки Кутзее дуже slapgat.

Чому вона покладала такі сподівання на Джона зокрема?

Бо серед усіх чоловіків роду Кутзее він був благословенний тим, що мав найкращі шанси. Мав шанси і не скористався ними.

Slapgat — слово, яке вона і сестри вживали досить вільно, мабуть, тому, що досить часто чули його навколо, як були дітьми. Тільки покинувши дім, вони помітили вражені погляди, які викликало це слово, й почали вживати його обережніше. Slap gat: пряма кишка, анус, над яким людина вже не має повного контролю. Звідси slapgat: млявість, безхребетність.

Її дядьки виявилися slapgat, бо їхні батьки-матері, її діди й бабусі, так виховали їх. Якщо їхній батько гримів, ревів і змушував їх труситися, то мати ходила навшпиньки, наче мишка. Результатом стало те, що, пішовши у світ, їм бракувало характеру, бракувало хребта,