Читати книгу - "Між світами, Ілля Попенко"

– Кін – «Т», – удар прийшовся по носу, який одразу ж змінив свою рівну форму. – Че – «Т», – вилиця під оком розсіклася і кров залила всю ліву половину обличчя. – Ний «Т», – востаннє вдарив Сава Наста, вже не так сильно і влучив у лоба, від чого одразу ж заскиглив, трясучи рукою.

Наст лежав у крові горілиць і посміхався неначе скажений. З обличчя стікало декілька цівок крові у різні боки, а міжзубні проміжки, немов маленькі резервуари, назбирали якусь кількість червоної біологічної рідини, роблячи посмішку не просто скажено-­страшною, але й відразною. Поки що все йшло за планом. Потрібна була остання деталь.

– Братику… – хрипким голосом почав він імітувати людину, що от-от помре. Сава з переляканими очима подивився на Наста і усвідомив, що він накоїв. – Братику… нахились до мене… будь ласка, – Сава, який секунду назад хотів вбити Наста, зараз вже трепітно почав нахилятися до обличчя друга, щоб розчути його слова. – Ближче, брате, – продовжував Наст удавати, і Сава, нахилившись на відстань декількох сантиметрів, знов, через свою доброту, потрапив під маніпуляцію Наста.

«Т» – вдарив лобом Наст друга в обличчя і майже одразу на нього бризнула кров Філіпенка.

– А-А, – притиснув долонями своє забите місце Сава. З підборіддя крапельками почала стікати вже його кров, змішуючись з Настовою на сірому вологому асфальті.

Все, що хотів зробити Яковенко, він зробив, тому поспіхом кумедно підвівшись без допомоги рук, які були зв’язані за спиною, хлопець відійшов від пораненого та ображеного звіра.

– Все-все, мир!

– ТВАРЮКО, ЙДИ СЮДИ! Я те зара з землею змішаю! – поплівся на нього Філіпенко, але навіть без рук Наст був більш жвавий і прудкий за друга, тому легко ухилився.

– Та годі, брате, я навмисно зробив так, все, досить!

– ЙДИ-НО СЮДИ! – нісся Сава виправляти щелепи кривднику.

– Та заспокойся, – перебігав від дерева до дерева Яковенко, зараз вже кружляючи навколо металевої, давно недіючої, зупинки громадського транспорту. – Я ж кажу, я зумисне тебе спровокував! Облиш! Вони ж повинні бачити, що ми билися, розумієш? – почав нормально балакати Наст, а не зухвало, як хвилину тому.

– ТИ ІДІОТ? Чому просто не можна було попередити?

– Та це ти ідіот, якщо думаєш, що зміг би мене так відмудохати без запалу! – влучно заперечив Наст і Сава трохи охолонув, хоча по його обличчю досі можна було помітити всю лють, яку він не встиг вивільнити.

Ще походивши коло зупинки зо дві хвилини, друзі нарешті вирішили облишити це. Йдучи порожніми вулицями, Наст, наче в останнє, роздивлявся по сторонах. Кров на губі почала підсихати, а з вилиці досі стікала. Тоненька червона цівка тяглася по лівій щоці і чималими краплями спадала з підборіддя. Голі гілки дерев ще не висохли від нескінченного дощу, а темні хмари, що йшли з півночі, натякали на горобину ніч, що насувалася на місто. «Ось ми й вийшли у фінал», – подумки сказав собі Наст. Чорна кішка пробігла перед ногами хлопців і зникла в одному з порожніх дворів, половина якого була завалена цеглою знищеного вщент будинку. Наст зневажливо та, навіть зухвало, переступив умовну лінію, неначе роблячи свій власний вибір. Сава тим часом йдучи ззаду, на щастя, не помітив поганої прикмети, уважно дивлячись мапу в телефоні. Його рани були помітними, але не серйозними – Яковенко ювелірно підбив губу другові і розфарбував рожеву щічку у набряково-­фіолетовий колір. Хлопці майже дісталися кінця вулиці – залишилося тільки повернути ліворуч і, судячи з мапи, вони мали б опинитися на місці. Діставшись повороту, друзі одразу зрозуміли, що на вірному шляху – старий блокпост, від якого залишилися дірчасті мішки та пісок, що висипався з них на зорану мінами землю, натякали на те, що колись це ретельно охоронялося нашими військами. Сава дістав з рюкзака «полоненого» пістолет і, пересвідчившись, що він на запобіжнику, направив Яковенку в спину. Попереду вже майоріли російські прапори та жевриво від вогнища. Друзі швидко пробіглись основними тезами по плану і, майже діставшись поля зору ворожих військових, абсолютно спокійний Наст із зв’язаними за спиною руками розвернувся до Сави і подивився в очі другу, який нервово, переривчасто дихав.

– Саво… я благаю тебе… головне, пам’ятай – ані слова українською.

Кучерявий хлопець зиркнув в холодні карі очі друга і, швидко відвівши погляд, нервово трухнув головою.

– ПАШЬОЛ! Нє гаварі со мной!

– Відмінно… – прошепотів собі під ніс Наст і хлопці вийшли в поле зору росіян.

– ОПА, пацани! «Клац-клац», – погукав своїх та перезарядив автомат Калашникова дозорний з цигаркою в зубах, націлившись на двох молодиків, що повільно наближались. На дозорному була така сама болотяна форма, що і на Саві, тому, помітивши це та звернувши увагу на розбиті обличчя молодиків, він вирішив, що вони не загроза його безпеці і трохи опустив зброю. – Стоп-стоп-стоп! – наказав він зупинитись Саві, який намагався грати спокій, просто крокуючи вперед. Наст тим часом йшов утупившись собі під ноги та імітуючи найвищу ступінь остраху та відчаю.

– Мужикі! Е‑хе! – почав свій виступ одного актора Сава. – У кого єсть тєлєфон с собой? – звернувся він до групки людей, які сиділи біля багаття. Росіяни розгублено подивилися один на одного, трошки напружившись. Сава теж відчув це, тому продовжив більш впевнено. – Мужикі, гляньтє, ето он ілі нє он? Наст етот. Ето падло пєрєбіло вєсь наш взвод. Слава Богу, Чєрєп… царство нєбєсноє… обєзоружіл етого нацика, как Матросов кінулся на єго автомат… – тяжко видихнув Сава, справді втомившись. – І уже в рукапашкє я єго прібіл. Ну што там, мужикі? – продовжив Філіпенко, вже оминувши блокпост та наблизившись до них.

– А ти с какова падраздєлєнія? – примружився сивий чоловік похилого віку, який, здавалося, був старшим серед усіх – і за віком, і за званням.

– Развєдка… е-е.

– А, с 56-й, каторих с Углєдара должни билі закінуть? – встромився в розмову дуже молодий і дуже тупий за виглядом хлопець, який у свої дев'ятнадцять втратив уже половину зубів.