Читати книгу - "Між світами, Ілля Попенко"

– Угу… – прогудів Сава, продовжуючи зосереджено слухати.

– Ти повинен зробити вигляд, що ти військовий… росіянин.

– ЩО?! – почав репетувати Сава, а Наст, не звертаючи уваги, продовжив:

– І здати мене їм – відвести до генерала Юрія Волкова, а далі я сам.

– ЩО?! ЯК?! Як сам? Я ж повинен буду закути тебе у кайданки! – нерозуміючі хитав головою друг.

– Які кайданки, бовдуре?! Ти що, поліцейський? Ти Ванька з Мурманьску, в якого перебили всіх побратимів і ти один героїчно мене пов’язав… я не знаю… шнурком з берців! Вигадаємо щось, головне, що там буде фейковий вузол і, коли я зроблю невелике напруження – він просто спаде. Второпав?

– М‑м… – промуркотів Філіпенко, – а що як до нього не відведуть – просто накажуть пристрелити тебе на місці, – почав логічно міркувати друг.

– Ні, ти одразу всім повинен казати, що я розвідник та володію таємною інформацією, яку можу розкрити тільки генералу – в обмін на життя.

– Ти справді гадаєш, що нам вдасться втілити такий безглуздий план? Це ж просто самогубство… навіть, якщо припустимо, ти і вб’єш генерала – що далі? Ми в епіцентрі цього таємного об’єкту… до речі, тобі скинули його локацію? – вдало пригадав Сава і Наст, насупивши брови, поліз за телефоном.

– Так – є, – відкрив він геопозицію, якою з ним поділився невідомий номер з британським +44 початком.

Локація була на півночі за десять кілометрів від хлопців – в промзоні, топографічно, мабуть, в найвищій точці Лисичанську. Хоча радше це було навіть за містом, дуже недалеко від тих місць де вчора був Наст із Савою. Раніше саме такими дорогами Наст не ходив. Шляхи, що вели в ті місця, зазвичай були заблоковані для пересічних громадян, а якоюсь цивілізацією навіть й не пахло, тому сенсу бувати там Яковенко ніколи не бачив.

Вечоріло. Годинник підказував, що до дванадцятої лишилося менше восьми годин, тому хлопець вирішив, що час діяти. Діставши досі вологу форму росіянина, він видав її Саві.

– Фу! Він що… того… у штани? – скривився хлопець.

– Дощ був, якщо ти забув… – закотив очі Наст. Більш за все його бісила Савина прискіпливість до деталей, коли це було зовсім не на часі.

– А‑а, точно-­точно, – почав той кволо роздягатись і вдягати болотяну форму армії ворогів. – А берци? – раптом обурився він.

– Ой, вибач, – саркастично почав Наст. – МОЖЕ, ЩЕ КРАВАТКУ, БЛЯХА?

– Та чого ти… – поспішно почав Сава, але Яковенка вже було не спинити.

– САВО, САВОЧКО, – узяв друга за плечі й почав скажено трясти Наст. -БУДЬ ЛАСОЧКА! – волав він на весь двір українською, через що Філіпенко нервово озирався по сторонах – чи не чує хтось.

– Все, я зрозумів-­зрозумів, – підняв руки вгору, неначе здаючись, той.

– Будь ласка… будь серйознішим, – осиплим голосом закінчив Наст. – Це залишимо тут, – поклав він гвинтівку на останні сходинки, сподіваючись, що зброю вдасться скрити у тіні напівпідвального приміщення.

Сава не став питати, чому не можна було лишити її в гаражі, бо розумів, що у цієї людини взагалі зараз немає сенсу питати хоч щось.

– Водички нема? – запитав Наст у Філіпенка, який стояв у болотяній формі російського військового, в якій не було навіть кишень. Якщо б таке питання задав Сава – психів було б чути у Сєвєродонецьку, а так він лишень розвів руками, кажучи цим «ні». – Нічого, і так нормально, – закинув напівскажений Наст рожеву пігулку з написом Sky у рота і, назбиравши слину, ковтнув.

***

(годину потому)

Дія пігулки потроху розпочиналась. Яковенку недостатньо було «потроху» тому, за його проханням, Сава закинув йому у рота ще одну. З кожним кроком енергії в Яковенка ставало дедалі більше та й думок, що хвилями накрили його розум, теж. Психіка хлопця була повністю нестабільна, неначе більмо перед очима він тільки й бачив, як встромляє ніж у шию або серце генерала. З цими думками, зв’язаний ковзним вузлом, Наст вийшов з Савою на велику вулицю Карла Маркса і пішов вперед, знову на північ, вже у ролі полоненого. Хоч дія пігулки ще не досягла апогею – серце вже потроху скаженіло, а шалені думки одна за одною продовжували з’являтися в голові Яковенка.

– Саво… мені інколи здається, що ти повний ідіот… друже… не ображайся, але ти реально тупий, – заговорив Наст.

– Та чого це… я так не вважаю… – образився той, намагаючись пояснити свою точку зору людині, яка навіть не хотіла слухати. – Я географію краще за тебе знав і знаю, визнай це! Математику ми однаково не знали… так, далі що там… – розмірковував він, а Наст перебив:

– Та, боже, який же ти тупий… я взагалі не про науки… а просто про життя! Ну ти реально аутист!

– Ти задовбав лаятись як собака! А ти не аутист – сидіти над трупом і розмовляти з ним? Чи гадав, я не помічу, ґа?

– Я інколи навіть так думаю… – продовжував Наст, не звертаючи уваги на спроби Сави згладити кути. – Можливо й добре, що твої батьки загинули в аварії, їм не довелося бачити, яким тупим та нікчемним виріс їхній син!

– Наволоч! – зарепетував Філіпенко і розвернув одним сильним рухом Наста за плече. Його обличчя налилося кров’ю, крила носа були розширені, як і зіниці, що з люттю дивились на ліпшого друга. – Повтори! – стис він кулак, загрозливо піднявши його в одну площину з обличчям Яковенка.

– Я ж кажу, Саво… без образ, – спокійно продовжив Наст, який нарешті дочекався потрібної реакції. – Просто мені здається, що це на краще – те, що батьки твої… ну того… здохли.

– ААА! – зі скаженим криком на всю порожню вулицю заволав Сава і вдарив Наста в обличчя, збивши з ніг. Кров тоненькою цівкою заструменіла по підборіддю хлопця – нижня губа була розбита. – ЩЕ?! – скажено заволав друг, ледь стримуючи себе від подальшого побиття зухвалого Яковенка. Кучерявий хлопець сів верхи на друга і, скаженіючи, притягнув за куртку його тулуб до себе.

– Сава, я завжди знав, що у таких, як ти, є вади розвитку, але ж не думав, що удар буде як у шестирічної дівчинки-­інвалідки, – скажено посміхнувся кривавою посмішкою Наст.