Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

«Так буде ш-ш-швидше», – коротко пояснює він, прямуючи далі.

«Дякую», – стискаю чоловіче зап'ястя.

Шлях до посадкових платформ через увесь палацовий комплекс для мене видається нескінченно довгим. Я раз у раз вслухаюся в навколишній простір, сподіваючись вловити гул, або вібрацію, які б казали, що кораблі Володарів прибули. І разом з тим мені дуже хочеться бути присутньою при їхньому прибутті та посадці.

Ми встигаємо. До того моменту, як Чотжар зі мною на руках застигає біля центральної посадкової платформи, а охорона розподіляється навколо нас, куполи стелі починають розкриватися, як стулки раковини, впускаючи шатли, що знижуються. Серед чорно-білих імператорських я несподівано для себе помічаю один сталевого кольору. Такі супроводжували Сетору в Тан-Гереїші.

На деяких кораблях видно пошкодження та сліди обстрілів, як мені здається. Особливо на сталевому, він добряче потрощений і зім’ятий.

Отже, бій справді був?

− Постав мене на ноги, будь ласка, − прошу у свого хранителя, ретельно ховаючи тремтіння в голосі.

«Ні кроку, поки я не дозволю», – велить він, виконуючи моє прохання. Спостерігає за посадкою жрецького шатла, підозріло звузивши очі.

А мені вже ніякого діла нема до зайвих кораблів. Ні до чого немає діла. Мої очі прикипають до власного шатла Повелителів. Немов білий птах, він опускається прямо перед нами. Шипіння і гул на пару хвилин мене оглушають, але звук трапа, що опускається, я все одно впізнаю.

Першими по ньому спускаються двоє озброєних джа-анів у броні, а потім я нарешті бачу А-атона. Живого. Але одного.

Як вивантажуються інші джа-ани, хто прилетів на жрецькому шатлі, метушню навколо суден, що прибули, всього цього я навіть не помічаю. Мій сон не справдився. А-атон живий.

Від щастя хочеться плакати.

І від страху також. Са-оіра я досі ніде не бачу.

Серце вже б'ється в горлі. Зір стає тунельним. Тіло мимоволі сіпається вперед, пориваючись бігти назустріч. Але на плечі сталевою хваткою стискається пазуриста рука Чотжара.

Але мій се-аран помічає нашу групу. Помічає мене. Наші погляди зустрічаються, і за моєю спиною наче крила виростають. Схлипнувши я, тягнуся до нього усією душею. З плеча зникає рука хранителя, не стримуючи більше. А-атон іде до нас.

Крок до нього… другий… і я зриваюся бігти, не чуючи ніг. Пробігаю відстань, що розділяє нас, здається, за одну мить. Поки не влітаю птахою в такі бажані руки.

Мій білий се-аран підхоплює мене, притискаючи до себе.

− Ви повернулися. Я так хвилювалася і чекала, − схлипую, обіймаючи його за шию.

Не чекаючи відповіді чи будь-якого дозволу, цілую усміхнені тонкі губи, обсипаю швидкими поцілунками змарніле і бліде до сірості обличчя. Сльози течуть моїми щоками вже справжніми струмками, застилаючи очі каламутною пеленою.

А у серці досі гострою голкою сидить тривога за другого мого чоловіка.

− А де Володар Са-оір? З ним все добре? − відсторонившись, заглядаю в обличчя А-атона.

І бачу, як похмуро зсуваються його брови. Боже, як страшно стає!

– Він же… не постраждав?

− Він живий. Не хвилюйся, − перехопивши однією рукою мене під стегна, другою А-атон обхоплює мою потилицю і твердо дивиться у вічі. − Але моєму братові доведеться до завтра повалятися в регенераційній капсулі.

− У капсулі? – перехоплює у мене подих. − Він поранений? Дуже серйозно?

Отже, відчуття мене не обдурили.

− Ні. Завтра вже буде цілий і неушкоджений, − запевняє мене мій світлий се-аран, разом зі мною на руках розвертаючись до шатлів. − А от нашому гостеві лікуватися доведеться значно довше.

− Гостю? – розсіяно уточнюю, до різі в очах витріщаючись на величезну медкапсулу, яку четверо джа-анів левітують вниз по трапу. Вона повністю закрита непроникним куполом і роздивитися Са-оіра в ній просто неможливо. І це дуже моторошно насправді.

Хочеться бігти тепер туди. Побачити, переконатись... Але я розумію, що зараз мені ніхто цього не дозволить. Доводиться покластися на слово мого білого се-аран і знову чекати.

Я сама не помічаю, як мої нігті нервово впиваються в плече А-атона. Але зауважує він. Перехоплює мою руку, сплітаючи наші пальці. Гладить подушечкою великого пальця серединку моєї долоні. Так ніжно й інтимно.

− Так. Мої кораблі потрапили у пастку у секторі Тавра, – пояснює мені. − Я та мої джа-ани деякий час були недієздатні. І бій зі шкадарами повністю взяв на себе Сетору. До того моменту, як прибув Са-оір, майже всі штурмовики нашого союзника були розбиті, а сам він серйозно постраждав від вибуху на кораблі. Ледве встиг евакуюватись. У такому стані у Домі Просвітлених жрець стане легкою здобиччю. А нам він, як союзник, досить вигідний. Тож доведеться його потерпіти у палаці деякий час.

Здивовано моргнувши, я повертаюся до свого се-аран. Дивно вже те, що він мені стільки всього розповів, навіть без моїх прохань. Можливо, щоб відвернути увагу.

Але мене вражає до глибини душі інше. Сетору поранило вибухом. Прямо як червоного ашара в моєму видінні.

То може, все це вже сталося, і мені не треба більше боятися майбутнього, в якому пітьма вкраде моїх се-аран? І чи варто взагалі вірити в ці мої видіння? Може, це була просто маячня моєї підсвідомості на тлі нервової перенапруги?

Відчуваю, що це не так. Але тоді, може, їх не варто сприймати як щось буквальне та невідворотне? Хто мені допоможе розібратися у самій собі та у всьому цьому?