Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Розділ 46

До Са-оіра мене, звісно, не пустили. У відповідь на моє прохання був лише один непробивний аргумент: «У цьому немає жодного сенсу. Він знаходиться в регенераційній капсулі, занурений у глибокий сон, і ти його навіть не побачиш».

А потім я зрозуміла, що з А-атоном теж далеко не все гаразд. Його надмірна сірувата блідість мені ще при першому погляді впала в очі, але мій світлий се-аран ніяк не показав слабкості чи нездужання, от мене й перемкнуло на пораненні його брата.

Але потім А-атон, ставлячи мене не ноги, ледь помітно похитнувся. Прикрив очі, ніби збираючись із силами. І все в мені насторожилося по-новому, намагаючись зрозуміти, що відбувається з моїм се-аран. Я навіть за руку його схопила, прислухаючись до нашого зв'язку. Накотила нудота, перед очима потемніло, та ще й так сильно, що вже мене почало хитати. І далеко не відразу до моєї свідомості дійшло, що це я, здається, вловила стан свого чоловіка.

Але зробити щось я просто не встигла. До того моменту, як чорні мушки перестали танцювати перед очима, незвичайно розсіяний А-атон уже передав мене Чотжару і пішов назад до шатла. Піднявся на борт.

Як з’ясувалося, щоб простежити за висадженням особливо цінного пасажира. Дивного, схожого на напівпрозорого великоокого підлітка з блакитною шкірою і трохи непропорційною, на мій людський погляд, лисою великою головою. Того самого свідка ранвіша, як я одразу зрозуміла. Витріщаючись на все довкола шаленим переляканим поглядом він обережно спустився по трапу, керований твердою рукою А-атона на плечі. На обличчі бідолахи під носом і під вухами було видно сліди засохлої крові. Мабуть, переліт і битва стала для нещасного справжнім випробуванням і страшним шоком, попри те, що його вже точно берегли, як зіницю ока. Це ж цінний свідок.

«Хлопчина» ледве не кинувся стрімголов тікати, коли, підкоряючись кивку Повелителя, до них підійшла четвірка ашарів із палацової служби безпеки. Зіщулився, закриваючи голову руками.

− Очей не спускайте з нашого почесного гостя. За його життя та безпеку відповідаєте головою, − позбавленим емоцій голосом наказав А-атон воякам, вручаючи їм наляканого до смерті, тремтливого ранвіша.

В іншій ситуації я б з величезною цікавістю детальніше вивчила представника невідомої раси, яка мене зацікавила. Можливо, спробувала б дізнатися, чи можна мені з ним поспілкуватися, але на той момент все, що мене хвилювало, це здоров'я моїх се-аран. І якщо Са-оіру я ніяк не могла допомогти, то ось А-атону цілком.

Як тільки ранвіша забрали, я рішуче попрямувала до Володаря.

− Мій пане, дозволите подбати про вас?

− Подбати? − здивовано глянув він на мене.

− Так. У наших апартаментах, − ковзнувши до нього, обняла за талію, пригорнувшись усім тілом і намагаючись поділитися тією бурливою чужорідною силою, якої в мені останнім часом відчувається дуже багато.

Не знаю, що відчув чоловік, чому глянув на мене так здивовано. Але головне, що погодився.

І незабаром ми вже вдвох, якщо не зважати на охорону і мого хранителя, що супроводжували нас на віддаленні, пішли в особисте крило імператорів. У наших покоях я, не чекаючи жодних наказів, попросила всіх, окрім Чотжара, піти. І, підступивши до А-атона, почала його роздягати. Чоловік зацікавлено спостерігав за мною, але зупинити не намагався.

− Викликати для вас лікаря, мій пане? − запитала я у нього, стягуючи сорочку і ледве справляючись зі сльозами й нудотою побачивши величезних яскраво-фіолетових синців на м’язистому торсі.

− Ні.

− А може все-таки…

− Ні, Ліно, − твердо обірвав мене А-атон. − Мене вже обстежив бортовий лікар на Сірекшу, − пом'якшав він, помітивши моє засмучене і напевно зблідле обличчя.

− Тоді, може відновлювальну ванну? − благально зазирнула йому в очі.

− Якщо ти розділиш її зі мною, − була мені відповідь, приправлена кривою усмішкою.

Звісно, я погодилася і розділити, і все решту, що він захоче. Аби лиш дозволив допомогти. Пославши Чотжару уявне прохання приготувати все в купальнях, закінчила з роздяганням Повелителя, потім роздяглася сама і за руку повела його лікуватися.

Минуло вже кілька годин з того моменту, як прибули кораблі Повелителів. А-атон після ванни, в якій просто лежав, насолоджуючись моїми обіймами та погладжуваннями, одразу перебрався в ліжко, підгріб мене до себе і провалився в глибокий безпробудний сон. Цілющий, сподіваюся.

А я спершу намагалася теж заснути, але перезбуджений через пережиті емоції організм спати просто відмовився. Тому через деякий час я тихенько вибралася з обіймів свого се-аран, вкрила його простирадлом, переконавшись, що гематоми майже зникли, накинула на себе тонкий халат і викликала Чотжара, щоб попросити голографічний екран.

Свій мені поки що так і не дали. Як і браслет, що дозволяє керувати цим віртуальним гаджетом та багатьма іншими речами, зокрема дає змогу бути на зв'язку. Щоб надійніше запобігти навіть гіпотетичній можливості небезпечних контактів, як пояснив мені мій хранитель.

Звісно, мене трохи напружує необхідність щоразу просити Чотжара, коли мені хочеться щось вивчити, чи дізнатися. Проте, якщо вдуматись, він завжди поруч, і мені майже завжди надавали всю інформацію, що мене цікавила. Якщо не рахувати останні пару днів, коли всі різко перейнялися станом моєї нервової системи. А щодо контактів... Так і нема мені з ким зв'язуватися. Я абсолютно одна в цьому чужому світі. І все що в мене є, це мої се-аран і наші близькі стосунки, що ледь намітилися. Тільки на своїх чоловіків я можу сподіватися. Ну і на Чотжара у рамках його клятв.

Влаштувавшись поряд з А-атоном, я з головою поринула в самоосвіту, вирішивши нарешті вивчити, що являють собою ці ранвіші, через візит до яких спочатку загинув батько моїх се-аран, а сьогодні мало не загинули вони самі.

«Правильну тему ти вибрала, – вривається у мої думки голос Чотжара. − Вийди в гостьову кімнату, будь ласка. З тобою хоче поговорити Те-атсур».

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍