Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

Момент розтягнувся, сповільнився, перетворився на щось в’язке, що поглинало кожен звук, кожен рух. Лише далекий шурхіт листя на деревах і приглушене цвірінькання птахів нагадували, що світ навколо продовжує існувати.

Габріель кліпнув, ніби виринаючи з глибокого сну, і тільки зараз збагнув, що посміхається. Його губи самі собою розтягнулися у майже невинній, ледь помітній усмішці. Але ця усмішка не належала йому. Вона з’явилася сама по собі, як непроханий гість, як чужорідна емоція, що проросла у ньому без його згоди.

Мелісині очі, зазвичай теплі та доброзичливі, тепер були розширені жахом, її обличчя стало блідим, мов мармур. Вона зробила крок назад, ніби між ними раптово виросла безодня.

— Це ти її вбив? — її голос зрадливо здригнувся, хоча вона, напевно, хотіла, щоб він звучав твердо.

Питання зависло в повітрі, обволокло простір навколо них, і навіть сонячне світло, що пробивалося крізь густе гілля, здалося Габріелю холоднішим.

Він перевів погляд на мертве пташеня в руках Меліси. Маленьке, безпомічне створіння, що ще кілька хвилин тому відчайдушно боролося за життя. Його зігнуті лапки й незграбно розкинуті крила виглядали так, ніби воно ще не зрозуміло, що померло.

— Я… — його голос зірвався, але він не був упевнений, що саме мав сказати. Заперечити? Виправдатися?

Він не пам’ятав, як стискав пташку, як її крихке тільце тріснуло під його пальцями. Але він пам’ятав інше. Відчуття. Мить, коли щось розірвалося, коли останній подих згас у його долонях. Це відчуття не було болючим. Не було страшним. Воно було… чомусь знайомим.

Габріель підняв очі на Мелісу, і тільки зараз усвідомив, що тіні не відступили. Вперше вони не зникли, коли вона була поруч. Навпаки, вони ніби ожили. Вони ворушилися, ковзали краями її постаті, обплітали його пальці, шепотіли щось зовсім поруч, майже ніжно.

— Вбий. Вбий. Вбий.

Габріель здригнувся. Тіні ще ніколи не звучали так чітко. Вони більше не були лише відлунням у глибині його розуму — вони промовляли до нього прямо.

Його серце закалатало.

Меліса відступила ще на крок. Її пальці стиснули бездиханне пташеня, як останню нитку, що ще пов’язувала їх із реальністю.

— Габріелю… — вона промовила його ім’я так, ніби намагалася повернути його з іншого світу.

Але чи міг він повернутися? І чи хотів?

Габріель був підвладний тіням. Вони володіли ним так, як завойовники — розбитими країнами. Ніщо не могло зупинити його кроки, ніщо не могло відвести його від темної сили, яка поступово охоплювала його душу. Кроки його ставали все більш важкими, як важкі, розтягнуті звуки труби в темряві, що розривають сон. Він ступав, не помічаючи того, як поступово забуває світ навколо. Усе, що залишалося, — це спалахуючі в очах кошмари й ехо невидимих голосів, які шепотіли йому на вухо, підштовхуючи до безповоротної руйнації.

Меліса відступала перед ним, її серце билося в грудях, як дика птиця, що намагається вирватися з клітки. Вона вимовляла його ім’я з тривогою, але її слова розтанули у вітрі, і не було нікого, хто б зміг почути їх крім нього. Вона чула, як він наближається, але її рухи стали такими ж повільними, як самі години, що застигли в його присутності.

А тоді, раптово, він вирвався з темного мороку і, не усвідомлюючи себе, схопив її за руку. Габріель був як хижак, чиє тіло тепер підкорювалося лише тіням. Меліса злякано смикнулася, її шкіра відчувала холод, що йшов від його пальців, і її крик був таким, як звук висмикуваного з глибини морської темряви каменя. Болі, що здавлювали її руку, було занадто багато, але це було тільки початком. Рука його була холодною, несподівано міцною, і її крик став останнім, що линуло з її губ, коли він безжально потягнув її до себе.

Тіло пташеня, яке вона ще не встигла врятувати, вирвалося з її обіймів, мов розбите тіло, що летить вниз. Його падіння нагадувало летючий вітер, що несе смерть у своїх крилах. З глухим, оглушливим стуком це мале створіння впало на землю, немов темний знак, що вказував на початок кінця. Габріель не помітив, як його руки вчинили з нею те, що здавалось неможливим — як її долоня, повна болю і страху, більше не тримала життя в своїх руках.

Вона дивилася на нього з очима, повними гіркоти й розпачу. В її погляді був сум, але ще більше страху — такого ж, який оточував його самого, такого ж, що пронизував увесь цей світ, у якому вони тепер опинилися. Вона благала його відпустити, але її голос більше нагадував лише шепіт, який губився серед лютого крику тіней, що обгортали їх.

І тоді, з безповоротною силою, що йшла з глибин його сутності, його рука стиснула її горло. І він не розумів, чому це робить, не міг зупинити себе, не міг вибрати між темрявою та світлом. Її тіло було таким крихким у його пальцях, її дихання — таким слабким, мов останній подих світанку. Меліса крехтіла, мов безпомічне дитя, і з її вуст виривалися останні слова, останні заклики, що линули по повітрю, сповнені сліз і болю. Але він, як і раніше, не чув її. Він більше не пам'ятав, як колись був людиною. Тіні тримали його, і він відчував їх всередині.

Його пальці, що стискали її горло, були чужими. Його рухи, швидкі, жорстокі, не належали йому. Але в глибині душі він знав: це його власні руки, його власна сила, його власний вибір.

Меліса борсалася, її нігті ковзнули по його зап'ястку, залишаючи тонкі подряпини на шкірі. Але він не відпускав. Він бачив, як змінюється її обличчя, як страх поступається місцем болю, а біль – слабкості.

Щось у цьому видовищі мало б його жахнути. Але натомість у ньому зростала інша емоція — задоволення. Не його. Чиєсь ще. Воно струменіло крізь нього, пульсувало у скронях, змушувало кров кипіти, змушувало губи знову вигинатися у посмішці.

— Так. Так. Ось як це має бути.

В її очах з’явилися сльози. І саме вони пробилися крізь морок, що оповив його. Не її страх, не її благальні хрипи, а ці прозорі краплини, що ковзнули її щоками.