Читати книгу - "Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер"

–Все буде добре.

–Що ти збираєшся зробити? – захвилювалася вона, коли Нік сів поруч.

–Він просто передасть тобі всі знання, якими володіє.–пояснила Ельга.– Оскільки таким чином знання можуть передавати тільки хранителі своїм дітям, Нік, як твій дядько, може це зробити. Це заощадить вам купу часу. Але такі маніпуляції пов'язані з певними ризиками.

–Ельго!– застеріг Нік.

–Ризиками?– перепитала Дженніфер.

–Ну...–почала вона.

–Не смій!– крикнув Нік.

–Якими ризиками?– допитувалась Дженніфер.

–По–перше, ти знатимеш геть усе про яснооких, включно з тим, що було стерто з твоєї пам’яті.

–Стерте? Ви стирали мені пам’ять?

–Дженніфер…

– А по–друге…

–О, є ще і «по–друге»?!– крикнула Дженніфер.

–Ельго, припини!

–Е, ні, дядьку. Хай каже. Ну ж бо, Ельго. Що по–друге?

–Ну…Бували випадки, коли передача не була успішною і маг втрачав розум. Але з тобою цього не станеться.

–Чому?

–Тому що твій дядько тебе дуже любить.

–А, то це все? – саркастично кинула Дженніфер.

–Не турбуйся. Усе буде добре.

Дядько Нік почав промовляти слова іншою мовою, а потім Дженніфер відчула слабкість і провалилася в сон.

 

Похмурий ліс. Ґотлін

Щоразу, коли я відкриваю очі, я бачу це місце.  Чорний тюль із густого чорного мережива розвивається над розбитим вікном. Темні, облізлі стіни височіли наді мною. Я лежав на рваних чорних простирадлах, але не відчував їх. Здається санітарки привели нового. Це був хлопець приблизно двадцяти років на вигляд, він висів над ліжком. Без тіла, душі стають легшими за повітря. Найчастіше, ми висимо над предметами, а не торкаємося їх.

–Ей? – шепнув я.

 Він заволав, голосно, пронизливо. Перший місяць відділення, відчуття, що ти гориш. Я довго далеко від тіла, і вже не відчуваю зв'язку з ним.

–Що це? Де я? – кричав він.

 –Заспокойся. Як тебе звати?

–Я... Кріс.

 –Приємно познайомитися, Кріс. Я – Ельгорт. Слухай мене уважно. Твою душу відокремили від тіла. Твоє тіло зараз порожнє. У ньому підтримують життя.

–Що? Де я, чорт забирай? 

–Ми в Мавзолеї Душ.

 Кріс послав мені довгий погляд.

–Ти псих?

О, боже, він неофіт і навіть не знає про світ магів.  Він кричав і лаявся, намагаючись вирватися з невидимих кайданів. Я теж таким був. Цей стан можна назвати одним словом – відчай. Він кричав ім'я. Дженніфер. Запитував, чи померла вона. Напевно, його половина. Я перестав бачити Ельгу в тому, що називаю снами. Це тривожить мене. Адже так, я міг тішити себе думкою, що з нею все гаразд. Коли Кріс заспокоївся, я розповів йому все про наш світ. А він слухав, бо робити було нічого. Він зупиняв мене і ставив запитання. Коли він розповів про свою сім'ю, я згадав закляту подругу Ельги, Рамону пращурку Кріса і його сестри. Вони часто сварилися. Я утримував її від заморозки королівства Рамони одного разу, але вона все одно позбавила її титулу, мстячи за смертних ґотлінців, що зникли в лісі герцогині. Ельга... запальна, незговірлива, відважна моя сестричка... Чи залишилася вона такою? Пам'ятаю, Кріс забувся неспокійним сном, весь час здригаючись і верещачи. Бідний–бідний Кріс. Краще вже смерть, ніж це чистилище.

–Ельгорте...

Її голос відгукнувся болем у грудях, коли я розплющив очі, було вже, потягнувся обійняти її, але обірвав себе. З небажанням зняв із себе її руки. Іноді я мрію здатися. Це єдиний спосіб бути з нею. Нехай це і не вона зовсім. Просто я страшенно втомився бути далеко від неї.

–Забирайся.– сказав я, заплющуючи очі.

Ельга глянула на мене ніби я бовкнув нісенітницю.

–Йди, сирено. Я знаю, що ти не Ельга.

–Я – це я, Ельгорте.

–Відійди.

Вона знизала плечима і випарувалася. Ненавиджу сирен. Вони використовують лик, найдорожчий моєму серцю, щоб погубити мене.

– Чорний тюль, облізлі стіни, чорні простирадла. Кріс там, він живий, але не так, як живі ми. Він кричить, йому боляче. Він боїться, кличе мене. Потім усе потемніло. Де ж я... – думала Дженніфер, озираючись у темряву.

– Ти тут? – звернувся до неї голос.

– Мені страшно.

Навколо було темно, Дженніфер тремтіла.

– Як твоє ім'я?