Читати книгу - "Слідчій, що з порядних , Oleg Poroshok"

Розділ 116. Картель із Відня

— Денисе, ти сидиш? — голос Максима в трубці був надто спокійним, щоб не тривожити. — Бо я зараз скажу тобі таке, що твоя юриспруденція перевернеться догори дригом.

 

— Максиме, якщо ти знову щось зламав, я цього не чув. І ти мені цього не казав. Починай спочатку.

 

— Добре. Віденський офіс Інтерполу засік новий маршрут: Ужгород — Братислава — Відень. Наш старий знайомий — Володимир Кадук, пам’ятаєш такого? Колишній підполковник, якого ти ледь не посадив за “відсутність доказів”. Він там головний.

 

— Той самий Кадук? Я думав, він спився після звільнення.

 

— А він, бач, процвітає. Тільки замість форми тепер кокаїн і “мулів” із Закарпаття.

 

Денис мовчав. Він добре пам’ятав Кадука. А ще краще — як той посміхався на суді, знаючи, що всі свідки загадково “змінили свідчення”.

 

— І що ти пропонуєш? — нарешті озвався Денис.

 

— Я вже пропоную. Учора вночі я зламав чат одного з координаторів. І, увага: в четвер — передача великої партії на складі у Відні. Можемо застати і схопити їх за руку.

 

— Максиме...

 

— Я знаю. Ти хочеш усе по закону. І я за! Просто поїдемо як “туристи”, ну а як буде нагода — вже діятимемо. Інтерпол знає, але без прямих доказів вони безсилі.

Вони вилетіли з Києва рейсом до Відня вже наступного дня. Денис, у піджаку і з краваткою, виглядав як викладач міжнародного права. Максим — у джинсах, худі і з ноутбуком у рюкзаку — наче типовий айтішник, що летить на конференцію. Усе як треба.

 

У Відні на них чекала Катерина — представниця місцевого бюро Інтерполу. Струнка, коротко стрижена і з поглядом, яким можна було вивчати правду з рентгенівською точністю.

 

— Ми підозрюємо, що перевалочний пункт — ось тут, — вона показала на карту: промзона на околиці. — Але без прямого входу нам зась.

 

— Не проблема, — всміхнувся Максим. — Вони користуються додатком "WalkChat" — я вже читаю переписку в реальному часі.

 

— Не кажи мені цього, — швидко вставив Денис. — Просто скажи, що “отримав анонімну інформацію”.

 

— Як скажеш, слідче з етики.

Наступного вечора вони вже стояли в авто на вулиці неподалік складу. На годиннику — 22:48.

 

— Груз прибуде через п’ять хвилин, — сказав Максим, читаючи в телефоні повідомлення. — Я передав координати Катерині. Її група вже в засідці.

 

Сірий мікроавтобус під’їхав до складу. Двоє чоловіків у балаклавах вийшли, один із них тримав у руках планшет. Усе як у фільмі.

 

— Є контакт, — прошепотіла Катерина по рації. — Чекаємо підтвердження передачі.

 

І тут двері складу відчинилися зсередини. Вийшов третій — невисокий, у шкірянці. Денис упізнав його одразу. Кадук.

— От сука... — буркнув він.

 

— Дочекались, — зрадів Максим. — У мене відео, звук, все записується.

 

Операція тривала лічені хвилини. Австрійський спецназ зайшов швидко і тихо. Трьох затримали на місці. Кадук спробував втекти, але отримав по ногах і сів як зайчик.

 

 

---

 

— Ти чудово спрацював, — сказав Денис Максимові дорогою назад до готелю. — Але наступного разу скажи мені, перш ніж лізти в чужі чати.

 

— Та сказав би... але ти ж знову про етику заговориш. А справу ж зробили.

 

— Зробили, — зітхнув Денис. — Але щоразу це танець на лезі.

 

Максим мовчки кивнув і глянув у вікно. Нічний Відень був гарний. Але він знав — справжній бруд завжди там, де люди думають, що все чисто. І саме тому він тут.

 

 

---

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍