Читати книгу - "Отець всіх лис, Марк Лапкін"

Водночас на вулиці, де залишилися Олег із Гуаном, перший намагався привести до тями другого.

- Гуане, прокинься, - штовхав Гуана Олег, - залиш це нещасне дитя і пішли вперед.

Руки Гуана тряслися, очі його не моргали, але сльози продовжували з них падати. Гуан нерозбірливо бубонів і тільки «Святий Ігуан» він вимовляв досить чітко, щоб Олег міг це розібрати.

Олег дійшов невтішного висновку, що розум Гуана за ніч ґрунтовно надламався, і після ще кількох спроб підняти Гуана на ноги, Олег нарешті здався.

Лула говорила, що Святий Ігуан за життя був захисником дітей, а сам Гуан, не соромлячись, зізнався Олегу, що в усьому намагається бути схожим на свого ідола. Можливо, якби сам Святий Ігуан був на його місці, він впав би в схожий відчай? Олег не знав напевно, адже людський біль не можна виміряти.

- Ти маєш право сумувати, Гуан із храму Ігуана, - наостанок говорив Олег. - Тільки не залишайся в цьому темному місці назавжди.

Олег кинув Гуана і вже знайомою вулицею пішов до замерзлої набережної, де чернече військо не так давно дало бій першій Двохвостці.

Уздовж зруйнованої набережної, під світлом ламп, що працювали, були розкидані трупи городян, монахів-воїнів у зелених і сірих робах і безоких породжень Мари разом із ними.

Олегу здавалося, що кількість мерців у робах тут навіть вища, ніж кількість усіх монахів, які прибули в місто Роз. Напевно, це тому, що лежача людина візуально займає більше простору, ніж та, що стоїть.  

Від набережної в бік міста тягнувся ще один слід. Слід суцільний, жирний, що складався з крові, м'яса і відірваних пальців. Його залишила за собою чергова Гусінь, і слід було видно не тільки на землі та дорозі, він торкався і стін пошкоджених будівель, між яких аватару Мари не вдалося спокійно протиснутися.

Поверх будівель Олег побачив велетенське вухо золотого ключа - значить і настоятель Риба десь там поруч.

Олег багато разів повертав і пройшов через безліч темних провулків, поки нарешті не знайшов ту Гусінь, що змогла так глибоко проникнути в місто, при цьому зім'явши все на своєму шляху.

Двохвостка візуально здулася, і маленькі руки, що ростуть по всьому її тілу, повисли і не подавали знаків життя. Великий золотий ключ убив її, розрубавши цього разу не вздовж, а навпіл. Начинка з безоких чудовиськ у Гусениці була відсутня - мабуть, частина з них встигла розбігтися.

Ключ Короля, що стирчав із землі, ще не зменшився до колишніх розмірів, а старий Риба, що лежав на битому камені, на вигляд готовий був приєднатися до хору мертвих.

Монаха в червоній робі охороняли поскребки від послідовників Праведного Слива плюс одна монахиня в сірій робі неподалік. Чемпіон Святого Ігуана стояла обличчям до перехрестя, розташованого попереду.

Крім Олега, до цього місця підтягувалися і чорні іноки Заходу.

Сам Риба сильно висох, і останні крупиці його свідомості були спрямовані на боротьбу з нестерпним болем у кожній клітинці його організму. У старого не залишилося сил закрити повіки або стиснути зуби, щоб хоч якось приглушити свій біль. З випнутими назовні очима, він напіввідкритим ротом дихав, немов самі його кістки горіли, і він у міру своїх можливостей вивільняв цей жар назовні.

Насилу вірилося, але бита дюжина татуйованих монахів-воїнів у зелених робах могла бути тим, що залишилося від 15-ти сотень послідовників Праведного Слива. Їхні червоні очі тепер не горіли яскраво, а хват, яким вони утримували свої молотки і долота, був млявим. Що вже казати, навіть вітер із моря змушував їхні ноги похитуватися, видаючи в зелених робах нелюдську втому.

Коли Олег підійшов у бік настоятеля Риби ближче, один із послідовників Праведного Слива впізнав його і з полегшенням на обличчі звалився на землю. Його суцільне чорне татуювання приховувало під собою шкіру, але тонкі фіолетові губи говорили, як багато крові монах розгубив за ніч. Лежачи на землі, він швидко перестав дихати.

- Я досі не бачу Край, - скаржився вголос послідовник Слива, який усе ще міг стояти на ногах.

- Звісно, не бачиш, - відповів цьому ченцю Олег. - А ти спробуй заплющити очі.

Червоноокий монах послухався Олега і замертво впав поруч.

Олег поклав свою велику булаву на землю, намацав у внутрішній кишені портсигар і дістав звідти одну паличку смерті. З першої ж спроби він її підкурив.

- Поїли монахи цукерочок, - вголос сказав Олег, продовжуючи свої висновки вже подумки: «Мара так і не прийшла, а вмирати мені все ж доведеться».

Іноки в чорних робах не стали уточнювати, які цукерки Олег мав на увазі, а вираз їхніх облич не виявляв будь-якого здивування. Їхні очі, навпаки, виглядали так, немов іноки Заходу і так все про це знають, і просто шукають підтвердження вивченої інформації.

Без жодної плутанини, вищий служитель одразу всім сказав - час, який Дінг-Тхонг діятиме, прямо залежить від маси монаха, який його з'їдає.

Олег був у півтора, а то й удвічі більшим за тих послідовників Сліва, хто ще міг тримати очі відкритими. Тож сам він ще міг розраховувати на пів або навіть годину зверху, але сигарету свою він про всяк випадок викинув, так і не докуривши.

Шкода велетні зі Школи Святої Дірки від Дупи так і не наважилися прийняти по Дінг-Тхонгу. Зі своєю масою вони до завтрашнього світанку могли б ганяти всіх і вся в цьому місті. І все ж, нічого не відбувається просто так, як і нічого не відбувається просто так.