Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

Глава 35: Овид

Вітер пронісся садом, збурюючи легкий пил і коливаючи гілки бузини, що, здавалося, здригнулися від тиші, що настала. Габріель не ворушився. Його погляд ковзнув вниз — на мертву пташку, що лежала біля його ніг, на траву, що повільно поглинала її тінь, на власні руки, якими він тільки-но стискав горло тієї, хто була для нього... ким?

Він кліпнув.

Чомусь відповідь на це питання стала неочевидною.

Меліса тікала. Її постать розчинялася серед дерев, мов привид у вранішньому тумані. Вона не озирнулася. Жодного разу. Її кроки були швидкими, хаотичними, а подих — уривчастим, майже рваним.

Габріель хотів зробити крок, побігти за нею, закричати, що він не хотів цього, що це не він... Але слова застрягли у горлі, змішуючись з відчуттям чужої, липкої присутності.

"Це не ти? А хто ж тоді?"

Шепіт ковзнув його свідомістю, лагідний, спокійний, майже насмішливий. Він уже не був грозовим гуркотом, що змушував його підкорятися — тепер це був знайомий голос. Домашній. Рідний.

Тіні більше не ховалися. Вони сплелися навколо нього, зливаючись зі світлом, змушуючи його тьмяніти. Вони вдоволено нашіптували, ковзаючи повітрям, немов жадаючи доторкнутися до нього, увібратися під шкіру.

"Ти відчув це, правда?"

Він відчув.

Сила. Контроль. Влада.

З кожною секундою, що віддаляла Мелісу, в його грудях розгоралася темна, задушлива впевненість. Його губи знову мимоволі розтягнулися у посмішці. Не тому, що він хотів цього. Не тому, що був щасливий.

А тому, що в ньому, нарешті, не залишилося місця для сумнівів.

Габріель знову поглянув на пташку. Вона здавалася такою крихкою, такою беззахисною. Всього один порух пальців — і життя зникло.

А тепер поглянув на свої руки.

Всього один порух — і хтось, хто довіряв йому, хто був поруч, тікав від нього з жахом.

Вітер ущух. Світло сонця, що тільки-но огортало сад, здавалося, потьмяніло, ніби не бажаючи сягати туди, де стояв він.

І тоді Габріель, майже несвідомо, прошепотів:

— Я... пам'ятаю.

Тіні хихикнули.

Світ більше не виглядав таким, як раніше. Сонце, яке щойно заливало сад теплом, тепер здавалося тьмяним і безбарвним, а бузина, що так розкішно цвіла, видавалася блідою і зів'ялою. Вітер шепотів щось тривожне, але Габріель його більше не слухав.

З роздратованим порухом ноги він відкинув понівечене тіло пташеняти вбік — ніби воно було чимось брудним, огидним, не варте його уваги. Його пальці ще пам'ятали, як стискали крихке горло Меліси, як її тіло смикалося в його руках, як страх і біль застигли в її очах. Від цього спогаду всередині щось гаряче й темне розгорілося ще сильніше.

"Вона тебе боялася. Це правильно. Вона мусила боятися тебе з самого початку."

Тіні навколо ворушилися, спліталися з сутінками, що повзли по землі, відкидаючи спотворені, примарні відображення на стіни лікарні. Їхні голоси були насичені вдоволенням, вони муркотіли й нашіптували, підганяли його вперед.

Габріель рушив.

Його постава була незвичною — пряма, впевнена, сповнена влади. Він йшов лікарняною алеєю, і кожен його крок відлунював у тиші, яка згущувалася довкола. Люди, що траплялися на його шляху, здавалися розмитими тінями, їхні голоси — лише глухим гомоном. Вони не мали значення.

Його губи склалися у примарну, майже відсторонену усмішку. Відчуття спокою, яке він так давно шукав, нарешті заповнило його. Його тіло більше не тремтіло від внутрішньої боротьби. Його розум більше не був пронизаний сумнівами.

Тепер усе стало простим.

Тепер він був собою.

І настав час, щоб усі інші про це дізналися.

Коридори лікарні більше не здавалися Габріелю стерильними й холодними. Вони пульсували, дихали разом із ним, їхні стіни ніби стискалися й розширювалися в такт його крокам. Він ішов, а підошви взуття беззвучно ковзали по блискучій плитці. Світ став яскравішим, майже нестерпно контрастним: бліде світло люмінесцентних ламп різало очі, білі халати лікарів здавалися занадто білими, аж до штучності, а їхні обличчя— пласкими, немов маски.

"Вони ховали від тебе правду. Вони руйнували тебе, а тепер— твій час."

Голоси в його голові були настільки реальними, що здавалося, ніби хтось шепоче просто на вухо. Вони линули з темних кутів, звивалися разом із тінями, які ховалися за меблями, під катальками, за прилавками реєстратури.

Габріель зупинився, ніби вдихаючи повітря, насичене цією новою, спотвореною реальністю. Його усмішка була м'якою, майже дружньою, але щось у його очах змушувало молодих медсестер, що шепотілися біля дверей ординаторської, занепокоєно здригатися. Вони дивилися на нього, оцінюючи, ніби відчували щось не так, та жодна з них не наважувалася піти.

Санітар тягнув каталку з якимось приладдям, металевий візок видавав тихий брязкіт, що лунав у порожньому коридорі. Габріель провів по ньому поглядом. Чи знали вони? Чи усвідомлювали, що зараз проходять повз найнебезпечнішу істоту в цій будівлі? Чи вони, як і раніше, бачили в ньому лише пацієнта, зламаного й безпорадного, чиє життя було в їхніх руках?

"Помиляються. Вони всі помиляються."

Його пальці мимоволі стиснулися, ніби вже відчували шию когось із цих людей. Але ще не час. Гра тільки почалася.

Він зробив ще кілька кроків і, повільно вдихнувши, переступив поріг своєї палати.

Тіні нашіптували йому план.

Його власна темрява, яка довгий час спала, нарешті прокинулася.

Габріель зачинив за собою двері, але навіть тут не залишився наодинці. Тіні стікали зі стін, мов чорний віск, загусали в кутках кімнати, ворушилися, пульсували в унісон із його серцебиттям. Він зняв лікарняну піжаму, повільно, без поспіху, відчуваючи, як прохолодне повітря ковзає по його шкірі, і в цей момент йому здалося, що він знову відчуває себе живим.

Він підійшов до умивальника і подивився в дзеркало. Чоловік, що дивився у відповідь, не був тим самим Габріелем, якого створили ці лікарі. Він був іншим. Він був справжнім.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍