Читати книгу - "Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта"

Але Віолетта знала.

Її серце наповнилося такою радістю, що вона більше не могла стримувати себе, підхопила Лолу на руки, міцно притиснула її до себе, сміючись крізь сльози, що самі з’явилися на очах, кружляла з нею у вихорі снігу, не зважаючи ні на що, бо цей момент був важливішим за все на світі.

І в цей самий момент Аларіон, який стояв осторонь, досі спостерігаючи за ними з тією ж мовчазною задумою, яка не покидала його останнім часом, раптом зробив крок уперед.

Він навіть не помітив, як зимовий вітер різонув по його щоках, бо всі його думки зараз були тільки тут, біля них, біля Віолетти, що сміялася, обіймаючи Лолу, біля дівчинки, що знову подивилася на свою руку, ніби намагалася звикнути до власної сили, до того, що тепер вона вже не просто дитина, а людина, якій дано шанс знайти свою споріднену душу, кохання всього свого життя.

Він дивився на них.

І він усміхнувся.

Не тією стриманою, напівіронічною усмішкою, до якої всі звикли, не тією сумною тінню усмішки, що завжди ховалася в куточках його губ.

Ні. Це була справжня усмішка. М’яка, спокійна, майже невловима.

Така, яку він, можливо, давно забув, яку не дозволяв собі відчувати, бо світ був надто жорстокий, бо минуле надто важке, бо на серці залишилося надто багато шрамів.

Але зараз це не мало значення.

Бо щось змінилося. Щось дуже важливе.

Аларіон раптово притягнув Віолетту до себе, обійняв її міцно-міцно, так, ніби боявся відпустити хоча б на мить, а разом із нею загорнув у свої обійми й Лолу, яка все ще дивилася на свою долоню, де мерехтіло блакитне сяйво.

– Це колір твоєї магії, – тихо промовив він, нахиляючись до дочки. – І десь у світі є хлопчик, у якого магія такого ж кольору. Вам суджено знайти одне одного. І кохати одне одного – найміцнішим коханням на світі.

Лола підвела на нього здивовані очі, її маленькі брови злегка зсунулися, і в голосі прозвучала дитяча допитливість:

– Як у вас з мамою?

Аларіон перевів погляд на Віолетту, що стояла поряд, її обличчя осяяла тиха усмішка. Він кивнув.

– Так.

– Але ж у вас різні кольори магії, – заперечила вона, склавши руки на грудях, і її обличчя набрало такого серйозного виразу, що Віолетта мимоволі усміхнулася.

Вона була маленькою, та вже розуміла набагато більше, ніж могли подумати дорослі. Вона знала, що відбувалося довкола, знала історію їхньої зустрічі, знала, як важко було її батькам знайти одне одного. Єдине, чого вона не могла зрозуміти: чому батько колись втратив свій шанс, чому його магія змінилася, і чи дійсно він був винен у цьому. Світ тілький й забирав у нього – все: владу, Віолетту, Лолу… Але вона була впевнена в одному: Віолетта знайшлася. І вони обов’язково розкажуть їй всю історію колись, коли вона виросте, а не ті поблажливі крихти, які батьки могли їй довірити зараз.

– Різні, – погодився Аларіон, м’яко торкаючись волосся доньки. – Але колись вони були однакові.

– Але ж ви все одно кохаєте одне одного, правда?

– Менше кохати одне одного ми не стали, – відповів він. – Лиш сильніше – ми багато пройшли разом.

Дівчинка замислилася, а потім впевнено кивнула, ніби роблячи для себе важливий висновок.

– Це буде легко! – вигукнула вона, і в її голосі прозвучала радість. – Давайте оголосимо про мою магію просто зараз, щоб він якнайшвидше знайшовся!

Віолетта засміялася й похитала головою.

– Не все так швидко, Лоло, – лагідно сказала вона.

Але дівчинка вже не слухала. Вона вхопила батька за руку, на якій усе ще виблискував браслет, що палахкотів червоним, сяючи відблиском магії Віолетти – символ милості його королеви.

Тепер це був лише браслет. Не нашийник на шиї.

Не клеймо, що змушувало його виглядати так, ніби королева ось-ось посадить його на прив’язь. Колись це забавляло Віолетту – спостерігати, як він носить її дар, нагадуючи собою радше прирученого вовка, ніж короля. Але тепер цей жарт залишився в минулому. 

– Лоло, – почав Аларіон, його голос був спокійним, але в ньому звучала обіцянка. – Ми обов’язково це зробимо. Щойно ти будеш готова сісти на престол.

Віолетта дивилася йому у вічі, і її серце палало, охоплене хвилею почуттів, що були сильнішими за будь-яку магію. Він був поруч. Нарешті. Не просто як король, не як людина, яка носила її знак милості, не як той, хто завжди зберігав спокій, навіть коли весь світ проти нього повставав. А як чоловік, якого вона кохала чи не з першого погляду.

Її пальці торкнулися його щоки, провели вздовж лінії його вилиці, і вона зловила себе на думці, що вперше за довгий час він справді виглядав щасливим. Нарешті, після всіх цих років сумнівів, боротьби й втрат, він був тут. Її.

Віолетта м’яко опустила Лолу на сніг, і дівчинка, помітивши, що до них біжить білий пухнастий пес, радісно вигукнула:

– Отто! Мій Отто-о-о! 

Пес весело загавкав і кинувся до Лоли, яка одразу ж забула про все на світі, почавши обіймати його, дражнити, кружляти навколо нього, сміятися. Так просто відволікалася – ще така дитина.