Читати книгу - "Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта"

Епілог

Замок Аларіона, осередок древньої магії, почали відновлювати. Кам'яні стіни, що пам’ятали десятки поколінь, знову набували величі, магія струменіла в них, немов прокидаючись від довгого сну. Але сам Аларіон залишався тихим і відстороненим, немов лише спостерігав за цими змінами, а не був їхнім рушієм.

Але згодом суд таки приговорив його – чотири роки у в’язниці за те, що таки схилився до темних магів і не зміг вчасно і розумно завершити війну. Навіть його втеча від найманців не стала виправданням – запізно. Втратив колір магії – забув Віолетту, а забути її – втратити й себе, почати боротися за трон і гадати, що вбивство Артура мало інші причини. 

Винен, що дозволив собі того дня втратити Віолетту.

Всі розуміли – це правильно. І влада перейшла до рук Віолетти, яка була аж ніяк не готова до цього. 

Першим наказом королеви було переглянути всі справи тих, хто втратив колір своєї магії через самозахист або обставини, що змусили їх підняти руку. Вона вимагала відрізнити справжніх убивць від жертв, які лише намагалися вижити. Досі ніхто цього не робив. Це було нечувано. Чутка про це поширилася світом, як вітер, що приносить зміни.

Вперше в жодному королівстві сталося те, чого ніхто не очікував – комусь дали другий шанс.

Раніше все було просто: якщо магія потьмяніла, якщо її колір став темним – в’язниця або смерть. Навіщо розбиратися в деталях? Темна магія – отже, за ґрати. Але тепер усе змінилося.

І Віолетта стала частиною цих змін.

Вона власноруч дарувала кожному виправданому браслет, створений її магією. Він сяяв яскраво-червоним світлом, подібно до нашийника, що колись здавався таким кумедним і нечуваним Аларіону, але пасував для Бруно – безумовно. Але цей знак не був кайданами – він був символом свободи. Символом надії. Саме так можна було впізнати ту саму жертву, яку помилувала королева.

Віолетта з кожним днем ставала сильнішою.

Лола росла швидко.

Здавалося, ще вчора вона лише несміливо хапалася за пальці Віолетти, роблячи свої перші кроки, а тепер бігала замковим подвір’ям, залишаючи дрібні сліди в білому снігу, що випав надто рано – ще ж листопад, і Лолі уже сім років.

Сніг випав рясно, вкривши опалі листя м’яким пухнастим покривалом, що іскрилося на сонці, немов хтось розсипав по ньому дрібні діаманти. Повітря було свіже, наповнене тихим спокоєм, який приносить тільки справжня зима.

На подвір’ї лунав щасливий сміх.

Віолетта гралася з Лолою, підкидаючи сніжки в повітря, магією змушуючи їх кружляти, перш ніж вони знову торкнуться землі. Лола захоплено ловила їх, стискаючи у долоньках, а потім з дитячою безпосередністю кидала у відповідь. Її золотаве волосся вибивалося з-під теплого капюшона плащика, а щічки палали рум’янцем від холоду та радості.

Аларіон стояв трохи осторонь, спостерігаючи за ними. Повернувся, і його волосся знову відросло – нагадував того ж наївного і спокійного принца, якого колись Віолетта побачила вперше, коли була бранкою в цьому ж замку. 

Він не брав участі в іграх, але його погляд м’яко слідкував за кожним рухом Лоли, за тим, як вона сміється, як хапає сніжки, як забігає у замет по коліна і верещить від радості.

Він любив ці миті. Любив спостерігати за їхнім щастям.

Але надто часто його погляд ставав задумливим, а вираз обличчя – сумним.

Віолетта помічала це. Вона відчувала його мовчазний біль, його спогади, що іноді накочувалися темною хвилею, відбираючи можливість просто насолоджуватися теперішнім.

Але вона нічого не казала, просто готова була пройти цей шлях разом з ним.

Раптово дитячий сміх урвався, на мить дівчинка затамувала подих, спостерігаючи за тим, що відбувається. Лола, яка ще секунду тому весело гасала по двору, завмерла, втупившись у власну долоню з таким подивом і захопленням. Її маленькі губи тремтіли, а у великих, сповнених здивування очах, відбивався світ, що раптом змінився, бо те, що вона тримала у своїй руці, було зовсім не тим, чим було кілька секунд тому.

– Мамо! Мамо, гляньте! – вигукнула вона.

Віолетта, яка стояла неподалік, миттєво підбігла до доньки, нахилилася над нею, її пальці майже торкнулися крихітної ручки, що світилася м’яким сяйвом, і в ту ж мить її серце, здавалося, перестало битися, бо сніжка, що лежала в маленькій долоні, змінила колір.

Вона сяяла блакитним – оповита магією Лоли.

Прозорий, глибокий, чистий, як відображення неба в найяснішому озері, як світло ранкової зорі, як той колір, що Лола знала все життя, бо носила його в своїх власних очах, бо він був її спадком, її сутністю, її кров’ю.

Лола злякано розтиснула пальці, і сніжка впала в білий пухкий сніг під ногами, але сяйво нікуди не зникло – навпаки, воно спалахнуло яскравіше, обплутуючи її руку легкими, майже невагомими нитками блакитного світла, що пульсувало, наче маленьке серце, що тільки-но пробудилося до життя.

Віолетта ахнула, її долоня мимоволі прикрила губи, а в очах відбивалося те саме сяйво, що розливалося довкола її дитини.

Її справжня магія нарешті проявилася, нарешті забарвилася.

Лола здивовано дивилася на свою руку, її маленькі пальчики тремтіли, і вона ще не знала, чи варто їй сміятися, чи злякано сховатися в материнських обіймах, бо це було щось нове, щось невідоме, щось, чого вона не могла пояснити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍