Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

собі його трохи здивований погляд.

— Я вас не впізнав! — зізнався Андрюс. — У вас сьогодні день народження?

— Ні, що ви! — вона всміхнулася. — Просто вдалий день! Зараз для туристів не сезон, тому не в кожні вихідні можна заробити! А сьогодні і туристи, і один клієнт із Діжона відразу півкілограма трюфелів купив! — вона знову засяяла посмішкою. — Оптом, для місцевих ресторанів. Тисяча євро на дорозі не валяються! Вони ростуть під нашими дубами та буками. Ну ви тепер уже й самі знаєте, де їх треба шукати!

У величезній пащеці старовинного каміна потріскували ­дрова.

На столі замість глечика з вином стояла і «дихала» вже відкоркована пляшка. Але келихи праворуч від керамічних мисок стояли ті ж самі — важкі, з товстого зеленого скла.

З боку арки праворуч від каміна, через яку Шарль минулого вечора вносив запечений з розмарином окіст кабана, почулися кроки.

— Так, — Шарль, який з’явився звідти, багатозначно обвів поглядом присутніх. — Насамперед розкладемо феттучіні, а потім...

З керамічного баняка Шарль витягав спеціальною рогатою ложкою клубки сплетених смужок італійської пасти й накладав у миски. Над столом стала здійматися пара. Андрюс нахилився вперед, намагаючись вловити запах.

А Шарль відніс порожній баняк назад у кухню і повернувся з тарілочкою, на якій лежали чотири трюфелі, заманливо виблискуючи своєю чорною зернистою поверхнею. Вони здалися Андрюсові схожими на метеорити. Принаймні саме такими він завжди уявляв собі кам’яних «космічних прибульців».

У правій руці Шарля з’явився гострий ніж із коротким лезом. Він очистив один гриб від чорної шкірки. Потім витягнув слайсер для трюфелів. Узяв у руку очищений трюфель і, піднявши слайсер над мискою Сюзанни, провів по ньому грибочком кілька разів. Найтонші «пелюстки» трюфеля падали на феттучіні. І кожному трюфельному листочку Шарль навздогін ці досить голосно і мелодійно шепотів окреме слово:

— Vingt, trente, quarante![82]

За хвилину його руки зависли над мискою Барбори, й Андрюс знову почув: «Vingt, trente, quarante!»

Наступним щасливчиком, що отримав на гарячу пасту купку найтонших трюфельних «пелюсток», став Філіп. Він пожвавішав, пальці сильніше стиснули ручку виделки.

Трюфельні «листочки», що впали на феттучіні Андрюса, абсолютно нічим не нагадували гриби. Навпаки, візерунком свого перетину вони були схожі на буженину, тільки-но витягнуту з духовки. Гаряча паста своїм теплом відразу виштовхнула з трюфеля нову хвилю аромату.

— До благородної їжі — благородне вино, — заявив Шарль, узявши в руки відкорковану пляшку, що вже «надихалася».

— Це — найкращий вікенд у моєму житті! — з удячністю прошепотіла Барбора вже під ковдрою, притулившись до Андрюса.

— Не дай боже, щоб це був найкращий! — жартома прошепотів Андрюс. — Будуть і кращі! Я тобі обіцяю!

Вони швидко зігрілися під пуховою ковдрою. Тільки п’яти ще якийсь час зберігали холод кахляної підлоги ванної кімнати.

— Знаєш, — продовжила Барбі, тільки тепер вона шепотіла прямо в вухо Андрюса. — У слові «трюфель» більше запаху, ніж у справжньому трюфелі!

— У тебе ж нежить! — Андрюс усміхнувся.

— Жартую! Насправді нежить минувся! І я сьогодні жодного разу не кашляла! Це все гриби! Отже, трюфель — ліки від нежиті, і відтепер я інші ліки не приймаю! Тямиш?

Їхні вуста й очі опинилися навпроти.

— Я тебе кохаю і вийду за тебе заміж! — прошепотіла Барбі, й Андрюс навіть у темряві помітив щасливу посмішку в її очах.

— До народження малюка чи після? — спитав він.

— Звісно, після! — дівчина продовжувала всміхатися. — А то ще подумають, що ти одружився через вагітність!

Андрюс ще ніколи не засинав таким щасливим, як цієї ночі. Він засинав не через втому чи темряву, а через щастя, що переповнювало його почуттями та фантазією, що забрала його мрії в сон, у вигадку, в нереальний світ, наповнений нереальним солодким щебетом птаства, якого не існує в звичайному житті, наповнений нереальними чудовими запахами, серед яких тільки один справжній, що із землі пробився і зайняв своє майже центральне місце — запах трюфеля.

А Барбора заснула раніше. Від солодкої втоми, від надлишку радісних почуттів. Засинаючи, вона, здається, збиралася прошепотіти Андрюсові ще кілька слів, але тут повіки її склепилися. І тільки посмішка, що залишилася на вустах, підказувала Андрюсові, що саме Барбора хотіла йому сказати.

Розділ 80. Пієнаґаліс. Неподалік від Анікщяя

Хутір Пієнаґаліс недовго відпочивав від будівельного гамору. Робітники, котрі збудували всередині комори салон «собачої краси», як його для себе назвала Рената, поїхали задоволеними. Вони вже в машині, дорогою на автовокзал, витягали зароблені долари і лічили їх, хрустячи купюрами і відволікаючи водія від дороги. Врешті вона вирішила, що Вітас був занадто щедрим із ними: менше б заплатив, менше б вони хрустіли «зеленню». Повернувшись додому, Рената тільки було зібралася відпочити, як Вітас покликав її до комп’ютера, щоб похвалитися веб-сторінкою, створеною «крутими айтішниками» в Каунасі — також його друзями.

При першому ж погляді на монітор у Ренати похололо на ­серці.

— Навіщо ти вказав нашу адресу? — спитала вона тремтячим голосом. — Прибери її звідти!

Дівчина ще ніколи не бачила Вітаса таким ошелешеним. Навіть злякалася. Але заціпеніння на його обличчі змінилося спочатку тремтінням губ, а потім він розсміявся, спочатку тихо, а потім голосніше — просто вибухнув реготом, немов намагався весь сміх із себе витрусити.

— Ти чого? — Рената образилася, в її очах заблищали сльози.

— Ну що із тобою робити? — він розвів руками. — Може, в університет підеш? Повчишся?

— Я не дурепа! — вперто сказала Рената. — Я все про сучасну музику знаю, про моду! Ну й що з того, що ні музика, ні мода мене не хвилюють?!

— Та я не про це, — Вітас уже перестав реготати і тепер дивився на Ренату з жалем. — Зрозумій, якщо у нас фірма і вона надає послуги, то, щоб заробити, нам потрібні клієнти! А вони мають знати, куди приїжджати за послугами! Я не можу віртуально фарбувати котів і собак по інтернету!

Рената змусила себе заспокоїтися. Звернула погляд на монітор, на яскраву веб-сторінку, згори оздоблену семибарвною веселкою.

— Дай ще раз гляну! — попросила вона.

Присунула крісло, сіла.

— «Рожевий слон»? — прочитала вона найбільші літери на сторінці.

— Ну, так, — Вітас кивнув. — Ми тепер — «Рожевий слон» із Пієнаґаліса.

— А чому рожевий?

— Ну, є таке поняття! Типу — нездійсненна мрія. А ми її зробимо здійсненною!

Як дівчину, котра працювала продавщицею в магазині, Ренату відразу зацікавило слово «розцінки» і вона навела на нього курсор, клікнула.

— Хом’як, біла мишка — десять