Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

літів, — читала вона вголос. — Сіра мишка, білий щур, морська свинка — п’ятнадцять літів, кішка — сорок літів, собака — короткошерста — п’ятдесят літів, довгошерста — шістдесят. Екзотичні тварини — від сімдесяти.

— Ну як? — У голосі Вітаса вчувалося нетерпіння, він явно хотів почути її думку.

— А чому хом’яків так дешево? — спитала Рената цілком серйозно. — Це ж, мабуть, невигідно?

— Це приманка! Нікому й в голову не прийде фарбувати хом’я­ків, тим більше, що вони так мало живуть! — пояснив Вітас. — Але за правилами бізнесу треба надавати спектр послуг — від найдешевших до найдорожчих!

Рената з розумінням закивала.

— Вони ж хоч у будинок заходити не будуть? — спитала занепокоєно.

— Хто вони? Клієнти? Ні, звісно, тільки в салон! Я там два електрообігрівачі поставив, кавоварку, всі зручності! Навіть біотуалет!

— А я думаю, що ніхто не захоче змінювати колір своїх улюбленців, — вперто заявила Рената і подивилася на Вітаса поглядом, сповненим співчуття, немов заздалегідь хотіла втішити його в зв’язку з майбутнім провалом проекту.

— Треба кілька тижнів зачекати, а далі буде видно, — спокійно відреагував він. — Сайт вже в онлайні! В Анікщяї й околиці вже всі про червоного кота Спамаса чули!

— Чули, але не шукають, — саркастично зауважила Рената.

— Він просто занадто розумний і добре ховається, — пояснив Вітас і хотів було щось додати, але тут задзеленчав мобільник.

— Алло! Так! Так, це я! — сказав він. — Можна, звісно. Не раніше ніж через три дні! Гаразд, записую!

Рената напружено стежила за Вітасом, за його рукою, якою він грайливо розмахував, як диригент, і в якій не було ручки, а отже, нічого записувати він не збирається.

— Тома, на дванадцяту годину дня, в п’ятницю. Який колір? Гаразд! Карта заїзду — на сайті! До зустрічі!

Сховавши мобільник, Вітас витримав паузу, а потім щосили вдарив кулаком по столу. Так, що Рената сіпнулася.

— Ура! — вигукнув він. — Перший пішов!

— І що ця Тома хоче пофарбувати? — обережно поцікавилася Рената.

Вітас обернувся.

— Ти будеш сміятися! Трьох хом’ячків — у рожевий колір! Подарунок на триріччя доньки! Це, певна річ, копійки, а не заробіток! Але ж і прайс-лист починається з хом’ячків, а закінчується екзотичними тваринами!

— А що ти будеш робити, якщо тобі зателефонують з вільнюського цирку і попросять пофарбувати слона в рожевий колір? — пожартувала Рената.

— Будемо фарбувати! — весело відповів Вітас. — Але не тут, а з виїздом до клієнта! Але це — вже наступна фаза розвитку бізнесу!

Вітас спав. Його обличчя було таким щасливим і спокійним, яким могло бути тільки обличчя заснулого янгола. Рената дивилася на його ніс, на губи. Хотіла поцілувати, але боялася, що коханий прокинеться.

А вранці, коли вона прокинулася, Вітаса поруч уже не було. Годинник показував десяту, і за вікном сяяло сонце. Віконне скло пропускало сонячне світло неохоче, воно «входило» в спальню Ренати, немов крізь тонку густу павутину.

«Треба помити вікно, — подумала Рената. — Адже уже весна! Чи почекати, коли закінчаться дощі?»

Накинула халат. Вийшла у вітальню. Перше, що побачила, це тарілка з недоїденим бутербродом біля ноутбука. А поруч — чашка кави.

— До нас приїде телебачення! — сказав Вітас так загадково, як іноді дружина повідомляє чоловікові про те, що у них буде дитина.

— Навіщо? — здивувалася Рената.

— На Литовському національному є передача про успішних молодих бізнесменів! Хтось їм скинув лінк на наш веб-сайт!

— Але ж ти нічого ще не почав робити!

— Вони приїдуть, коли ми будемо завалені замовленнями! Через тиждень!

— Ми будемо завалені замовленнями? Через тиждень? — сторопіла Рената.

— Так. Їх уже більше двадцяти, — Вітас кивнув на монітор ноутбука. — Тепер мені потрібен секретар, аби нічого не переплутати!

— А я не підійду? — Рената злякалася, подумавши відразу, що секретар — це, звісно, секретарка, а секретарка — це ще одна жінка в їхньому затишному двокімнатному просторі, затишному — тільки коли вони вдвох.

— Підійдеш, — Вітас обійняв кохану й поцілував. — Якщо будеш ставитися до мене серйозніше, без іронії! — додав пошепки.

— Я до тебе дуже серйозно ставлюся, — також пошепки відповіла Рената. — Я просто не така ділова, як ти!

— Це точно, — він кивнув. — Хоча хватка у тебе міцна! Адже такі, як я, на вулицях Каунаса не валяються!

— Ага, — Рената всміхнулася. — Дівчата з хуторів одразу ж підбирають їх і відвозять в Анікщяйські ліси!

Раптом усмішка згасла на її обличчі. Погляд спохмурнів.

— А Спамаса так ніхто і не повернув! — зітхнула дівчина.

— Нічого, може, сам прийде, — спробував заспокоїти її Вітас. — А якщо ні, то будемо вважати, що заощадили двісті літів.

Розділ 81. Марґейт. Графство Кент

Це дивне, але дешеве кафе в самому центрі Марґейта Клаудіюс знайшов випадково і ось уже втретє зайшов сюди дорогою з роботи до свого «готельного гуртожитку». Стільці тут були старі й різнотипні, і столики також, немов господарі закладу їздили вулицями міста і підбирали викинуті, як непотріб, меблі. Тільки куточок з барною стійкою виглядав чепурнішим, чистішим. За стійкою працювали два на вигляд хлопці-хіппі — чи то серби, чи хорвати. Масивна антикварна кавоварка блищала, як новенька, та й кава з неї виходила запашною та міцною. Бутерброди з ковбасою або сиром коштували по одному фунту. Чашка кави також коштувала один фунт, а філіжанка еспресо вдвічі дешевша.

Клаудіюс узяв капучино. Засунув у кишеню куртки решту, отриману з п’ятифунтової банкноти. Сів за чавунний садовий столик.

Було б краще, певна річ, сидіти тут зараз із Інґридою. Але вона ще залишилася на роботі — в кабінеті шефа. Та й минулого разу, коли вони поверталися в Марґейт разом, і Клаудіюс привів її сюди, заходити всередину вона відмовилася. «Це ж сквот[83], а не кафе!» — сказала дівчина гидливо. Довелося шукати пристойніший заклад.

«Гаразд, — міркував Клаудіюс, розглядаючи вирізки із старих газет, наклеєні на пофарбовані в чорне стіни. — Може, це і «сквот», але кава тут справжня й атмосфера цілком, і ціни!»

Зробивши ще один ковток і поставивши чашку на стіл, Клаудіюс кинув погляд на пальці правої руки, що тільки-но стискали ручку чашки. Здивувався, як легко забувся біль поколотих колючим і пружним дротом пальців. Тепер він умів легко вставляти спиці в ребра клітки. Точно так само, як це робив його болгарський попередник. А пальці загоїлися, хоча шкіра на подушечках загрубіла, стала товстішою.