Читати книгу - "Гостi на мітлi"

І по ній, заклавши руки за спину, в задумі прогулювався маленький бородатий дідусь.

— Прийшла скорбота — відчиняй ворота, — бурмотів він хрипкуватим голосом. — А ті ворота, між іншим, не завадило б і змастити трохи… Ні, щось я знову не про те… — Дідусь зупинився і потер скроні крихітними долоньками. — Ах, так, я про скорботу… Ніяк не можу зрозуміти, чому вони його відпустили. І запитати ні в кого. Невже пожаліли хлопця? От було б здорово! Але ні, на таке вони не здатні… А бідна дитина спить і навіть не уявляє…

— Я не сплю, — мимохіть вихопилося у Степана.

Дідусь перелякано зойкнув і щез. Лише на тому місці, де він тільки-но стояв, повільно спадав стовп місячної куряви.

Деякий час в кімнаті панувала насторожена тиша. По тому тремтячий голос стиха зауважив:

— Ой, Степане, як ти мене налякав! Ну хіба ж так можна? В мене ледь серце не вирвалося з грудей!

Степан ладен був заприсягтися, що і його серце збиралося вчинити те ж саме. Проте переляк щез так швидко, як і з'явився. Бо коли хтось переживає за тебе, — це свідчить, що він не збирається зробити тобі нічого лихого. А якщо так — то чого тоді його боятися?

— Та я ж ненавмисне, — сказав Степан, не зводячи погляду з кутка, де щез дідусь. — А ти хто?

Невідомий завовтузився за буфетом і відповів:

— Я Шурхотун. Чув про такого?

— Ні, — визнав Степан. — Не доводилося.

— Он як… — в голосі незнайомця вчувалася легка образа. — І не бачив мене?

— Не бачив.

— І не лаяв?

Степан мимоволі посміхнувся.

— Звісно, ні, — сказав він. — Як же можна лаяти того, про кого ніколи не чув?

— І то правда, — по довгій паузі згодився незнайомець. — Та можу присягнутися чим завгодно, що ти не раз лаяв мене. І навіть не десять. А все з-за отого підручника з арифметики.

Дійсно, з цим підручником час від часу коїлося щось дивовижне. Увечері, наприклад, Степан покладе його до портфеля, а вранці загляне — немає підручника з арифметики! Він, виявляється, чомусь лежить під столом. Або поставить його на книжкову поличку і гайне надвір. А коли повернеться — знову немає підручника! Лише після довгих розшуків він знаходився під ліжком чи буфетом.

— То я його тарганю, — признався Шурхотун. — Ти не дуже гніваєшся на мене за це?

Дідусь вибрався з-під буфету. Затим перебіг через кімнату і спритно, наче вивірка, видряпався на тумбочку, котра стояла в узголів'ї Степанового ліжка. Тоді звісив ноги і заходився дригати ними в повітрі.

— Не сердься, — ще раз попрохав він.

— А я і не збираюся сердитися, — відказав Степан. — Я лише не розумію, навіщо він тобі здався?

Шурхотун запрацював ніжками ще завзятіше.

— Як би тобі сказати… Розумієш, я люблю читати про всіляку дивовижну всячину.

Степан здивувався.

— Та що ж цікавого може бути в підручнику з арифметики? — запитав він. — Хіба що коли відповідь сходиться. Ти б краще казки брав. Отам історії так історії!

Шурхотун зневажливо махнув рукою.

— Ет! Не кажи. Вигадки вони, всі твої казки. А от в підручнику — найсправжнісінька дивовижна правда. Ні, ти лише послухай: «З пункту А до пункту Б одночасно вирушають два мандрівники…» Цікаво, чи не так? Бо нікому не відомо, що ж це за пункти А і Б. А потім, хіба не цікаво поламати голову над тим, з чим саме вони вирушили? Може, з якимось важливим донесенням? Про міжнародне становище домовиків, наприклад. Або повертаються від своїх бабусь з гостинцями в кишенях. Ти любиш бабусині гостинці?

— Люблю, — визнав Степан. — Але ж задачі пишуться не для читання! Вони пишуться для того, щоб їх вирішувати.

Проте Шурхотун його навіть не дослухав.

— Це вже мене не цікавить, — сказав він. — От краще-но послухай, про що йдеться в іншій задачі: «До одного басейну вливається вода з двох труб…» Ну то як? Хіба ж це не цікава задача, га?

— Не знаю… — нерішуче відказав Степан. Він понад усе боявся задач про труби, з яких витікала вода. — Чим же вона тобі така цікава?

— А тим, що я ще ніколи не бачив стільки води! Бо ти або твій батько принесете відро-інше — і все. А тут відкриваєш підручника — тече, тече вода. Відкриєш завтра — те ж саме. Післязавтра — і не думає переставати. Отут вже хочеш не хочеш, а замислишся: а раптом вона і справді потече? Уявляєш, який-то потік ринув би на твою голову з книжкової полички! От і тягнеш того підручника на підлогу…

Несподівано Шурхотун замовк і почав терти скроні долонями.

— Я ж не про це збирався сказати… — розгублено забурмотів він. — Гай-гай, вже не пам'ять в мене, а чистісіньке тобі решето! То про що ж я збирався запитати?

— Не знаю, — відповів Степан. — А от ти мені краще скажи, чому це я тебе жодного разу не бачив?

— Так вже заведено, — пояснив Шурхотун. — Ми, домовики, народ скромний. Ми не любимо привертати до себе будь-чию увагу.

— А чому ж тоді ти показався зараз?

— А я й не показувався. Це в тебе очі стали іншими. Напевно, ти пив зілля Ядвіги Олізарівни. І не раз. Чи не так?

— Так, — згодився Степан.

— От бачиш. А хто його пив хоча б двічі… Ага, ось про що я хотів запитати! Скажи, будь ласка, як це тобі вдалося відпроситися додому?

— А я не відпрошувався, — сказав Степан. — Просто Аристарх послав мене за молоком і бутербродами.

Шурхотун відсахнувся.

— Як Аристарх? — прошепотів він. — А Ядвіга Олізарівна? Хіба не вона відпустила тебе?

— Ні. Вона, мабуть, і не здогадується, де я.

Шурхотун стиснув свої долоньки так, що аж кісточки затріщали.

— Он воно що… Скажи, будь ласка, а якою ти її зараз уявляєш? Вона погана, так? Зла, кровожерна?

— Навпаки! — вигукнув Степан. — Вона гарна і добра. Вона дбайлива. І Аристарх також.

— Ти сам так вважаєш?

— Звичайно, сам!

— Не поспішай, Степанку, — попрохав Шурхотун. — Прислухайся до себе, може, тобі хтось інший це підказує?

Степан замовк.

— Здається, сам, — сказав він через хвилину. — Та хіба ще отут-о, — він поклав долоню собі на груди, — ніби хтось сидить і нашіптує: «Вона добра, добра…»

З Шурхотунових вуст злетів стогін.

— Погані твої справи, — з болем вимовив він. — Ти навіть не уявляєш, які в тебе погані справи!

— Чому погані?

— Тому, що ти вже не зовсім людина.

— Я? Не людина? — вражено перепитав Степан.

— Так, Степанку, — сумно зітхнув Шурхотун. — Вони вже почали командувати тобою, розумієш? Вони примушують тебе мислити і говорити так, як їм вигідно. А не сьогодні-завтра ти робитимеш все, що вони тільки накажуть. Ой, Степанку,