Читати книгу - "Гостi на мітлi"

Степанку, як же нам тепер бути? І найстрашніше те, що тобі вже ніхто не допоможе. Навіть батько не допоможе. Хіба що…

І Шурхотун надовго замовк.

— Гаразд, — сказав він нарешті. — Так тому й бути. Я вже пожив на цьому світі більше, ніж достатньо… Ану, дитино моя, нахилися ближче!

— Навіщо?

— Так треба. Нижче, нижче нахили голову. Ось так. І очі заплющ.

Домовик забубонів щось незрозуміле. Тоді натис на Степанові повіки пальчиками, провів по скронях…

— Тепер можеш розплющити очі, — дозволив він. — Ну як — згадав, що з тобою трапилося?

Степан слухняно розплющив очі, і в ту ж мить йому перехопило подих.

— Дідусю! — вигукнув він і зіскочив з ліжка. — Завтра баба-яга збирається Таню посадити до печі! Уявляєте — Таню до печі! Живу людину! Ні, треба її негайно рятувати!

Шурхотун жалібно захлюпав носом.

— Гай-гай, Степанку! Таня Танею, але ти й про себе подумай…

— Не хочу про себе! Зараз… зараз я розбуджу тата з мамою і розповім, що з нами трапилося. А вже тато щось та придумає!

Шурхотун сумно похитав головою.

— Нічого з цього не вийде, — зауважив він.

— Чому це не вийде?

— Тому, що тобі ніхто не повірить.

— Це мені не повірять? Мені, своєму синові?

— Тобі, кому ж іще. Ану, згадай, чи повірили вони, коли ти побачив Ядвігу Олізарівну в бінокль? Повірили?

— Ні…

— Тож-бо й воно. Скажуть, що ти все вигадав… Та коли навіть і повірять, то навряд чи зможуть чимось допомогти. Боротися з бабою-ягою може лише той, хто не раз і не два пив її чарівне зілля. А крім тебе, Степанку, його не пив ніхто.

— Тоді виходить, що тільки я можу боротися з бабою-ягою, — сказав Степан.

Шурхотун болісно посміхнувся.

— Виходить, що так. Але ж ти всього лише маленький, слабкий хлопчик.

Степан замислився. Він не вважав себе слабким. Але вже переконався, що баба-яга набагато сильніша. І Аристарх теж.

— І все ж я повинен з ними боротися, — сказав він. — Але я не знаю, як це робити. Ти мені не допоможеш?

— Ні, — сказав Шурхотун. — Я можу лише пораду дати. Отож слухай. Справитися з Аристархом, її помічником, не так вже й важко. Достатньо схопити його за зашийок і як слід струсонути. І він тоді зробиться слабким і слухняним, мов кошенятко. Але завваж, що Аристарх просто так свій зашийок не підставляє… А от з бабою-ягою набагато складніше. Я навіть не знаю, як до неї підступитися. Знаю лише, що головна її сила — в СТУПі.

— А що воно таке?

— Система Точного Управління Польотами, — пояснив Шурхотун. — А СТУПа — то її скорочена назва. От коли б тобі вдалося заволодіти нею — тоді інша справа. Баба-яга за неї все віддасть.

— А як же заволодіти тією СТУПою? — запитав Степан.

Шурхотун лише руками розвів.

— Ось цього я тобі не скажу. Баба-яга щоразу ховає її в іншому місці. А де саме — про те, крім неї, відомо лише Аристархові. Та коли навіть знатимеш, в якому місці вона захована, — все одно виявити її нелегко, тому що баба-яга наводить на неї туман…

Несподівано Шурхотун замовк і почав до чогось прислухатися. Нарешті сказав:

— Здається, це вже за мною. Ну що ж, так тому й бути…

— Ти про що? — запитав Степан.

Але відповіді він так і не дочекався. З грюканням розчинилися віконниці. Фіранки сполохано відлетіли вбік, і до кімнати увірвався крижаний вихор. Шурхотуна, немов невагому пір'їнку, здмухнуло з тумбочки. Домовик незграбно змахнув руками і, крутячись млинком, вилетів через кватирку у темряву. Крізь шалений свист і завивання вітру до Степана вже здалеку долетів його слабкий голос:

— Я зробив усе, що міг… Прощавай, хлопчику!..

ТАНЯ ЖИВА!

І знову в кімнаті запанувала глибока тиша. Але тепер вона вже не здавалася Степанові такою спокійною і сонною, як раніше. Йому ввижалося, начебто в повітрі пропливають якісь неясні, хитливі тіні, а з кутків долинає лиховісний шепіт. На мить йому нестерпно захотілося пірнути під ковдру і там зачаїтися. Проте хлопчик пересилив свій страх і кинувся до дверей.

— Тату, мамо! — закричав він. — Допоможіть!

У відповідь почувся квапливий тупіт, і до кімнати вбігла перелякана мама. За нею виднілася батькова постать.

— Що трапилося? — запитала мама. Вона водила рукою по стіні в пошуках вимикача і ніяк не могла на нього натрапити. — Де ти, синку, що з тобою?

— Мамо, тут хтось був! Вони Шурхотуна забрали! — невлад вигукував Степан. — Треба зараз же туди бігти!

— Куди ти збираєшся бігти? — поцікавився батько.

А мама нічого не запитувала. Вона обняла сина і приклала до його чола долоню.

— В тебе, здається, жар, — стривожено сказала мама.

— Ніякого жару в мене нема! — вигукнув Степан і вирвався з її обіймів. — Вислухайте мене спочатку! Ви ж навіть не знаєте, що баба-яга викрала мене з Танею! Вона збирається посадити Таню в піч! І мене теж…

— В тебе жар, — повторила мама. — Я в цьому переконана.

А батько лише руками розвів.

— Нічого не розумію, — сказав він. — Як могла баба-яга викрасти тебе, коли ти тут? Як вона могла викрасти Таню, коли зовсім недавно я бачив її біля колодязя?

Степан остовпів.

— Таня біля колодязя? — прошепотів він. — Не може цього бути. А ти не… не помилився?

— Ну, знаєш, — обурився батько. — Що я — вперше її бачу? Вона ще привіталася зі мною.

— Але ж Таня… — промимрив збитий з пантелику Степан. — Я своїми очима бачив…

— Я теж бачив, — сказав батько. — І теж своїми очима.

— Заспокойтеся, — сказала їм мама. — Це все тобі, мабуть, наснилося, — звернулася вона до сина. — Може, перейдеш до нашої кімнати? Знаєш, коли я була маленькою і мені снився страшний сон — я бігла до бабусі і всі страхи одразу щезали.

Степан замислився. Звичайно, в кімнаті батьків йому нічого не страшно. Але що може подумати татусь? «Ет, — скаже він, — а ще до п'ятого класу збираєшся!..»

— Я тут залишусь, — нарешті вирішив він. — Що я вам — маленький?

— Молодець, — сказав татко.

Коли батьки пішли до себе, Степан одягнувся і виліз у вікно. На всяк випадок він захопив з собою старий ліхтарик і дерев'яну шпагу, якою фехтував з Василем під час гри у трьох мушкетерів.

Хата баби Марії стояла в глибині двору, за високими і густими кущами бузку. Степан навшпиньках прокрався до вікон і зачаївся.

Навколо стояла глибока тиша. Навіть невтомні собаки — і ті замовкли. Поміж рідких хмарин повільно плив повновидий місяць, і його сріблясте світло затоплювало сонні Горобці мерехтливим сяйвом.

І в цій тиші до Степана долинув жалібний голос Тані:

— Ніяк не засну, бабусю. Така задуха!

— Немає