Читати книжки он-лайн » Дитячі книги 🧒📖🌈 » Детективи в Артеку або команда скарбошукачів

Читати книгу - "Детективи в Артеку або команда скарбошукачів"

149
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 11 12 13 ... 28
Перейти на сторінку:
біжіть до своїх, розбишаки!

Сергій, Антон, Сашко й Оленка закивали головами й помчали до кольорових корпусів табору «Лазурового».

Вожата щось прокричала їм навздогін і пішла далі. Коли вона разом зі своїм загоном щезла за поворотом, діти зупинилися.

– Фу-у-у, пронесло, – видихнула Оленка. – Мені аж дух сперло. Думала все, гаплик.

На щастя, вони більше нікого не зустріли і ніхто їх не зупинив. Так і дійшли до невисокої скелі з оглядовим майданчиком нагорі.

– Тьху ти! – спалахнув Сашко. – Та це ж вежа Султана, Пушкінський майданчик, а під ними – Пушкінський грот, а он там –мис Шаляпіна, а за ними в морі славнозвісні скелі-близнюки Адалари.

– Звідки ти це все знаєш? – щиро здивувався Сергій.

– Кажу ж, інформаційні стенди читаю. Там усю історію «Артеку» описано. І фоток повно. От клята ворожка! Ну не могла відразу сказати, куди йти? Тьху ти!

– Ну чого ти кипиш? – спробувала виправдати тітку Лесю Оленка. – Вона ж тут ні до чого. Що їй дух наговорив, те вона й повто­рила. А дух на те і є духом, щоб голови людям крутити й туману напускати. Але ж, врешті-решт, веде нас правильно.

– А це ще не відомо, – промовив Антон, увесь час озираючись і заглядаючи під каміння. – Входу до тунелю ми ще не знайшли. А часу обмаль. Тому не сперечайтеся, а беріться до пошуків.

Час минав, а таємного входу не було. До завершення екскурсії залишалося не більше 20 хвилин, довелося негайно повертатися.

Поки добігли до музею, геть зіпріли й ледь трималися на ногах. А попереду на них ще чекав марш-кидок до «Янтарного».

Відсутності четвірки у музеї ніхто не помітив. Хоча б у цьому їм пощастило. Тільки Сергій, бідака, журився, що так і не посидів у справжньому батискафі.

Розділ 8

І знову у пошуках

Після обіду друзі зібралися у загальній кімнаті й сіли за стіл, вдаючи, наче грають у шахи. Грали Антон і Сергій. Оленка спостерігала збоку, підперши голову кулачками, а Сашко звично розглядав стенди про історію «Артеку». Біля однієї з фотографій затримався довше, почав роздивлятися її з різних боків, знизу, згори, а потім сказав:

– Щось я не доганяю. На цій фотці явно Пушкінський грот.

– То й що? – спитав Антон, ставлячи Сергію шах.

– А те, що тут зображено два входи в грот. А ось інша фотка – і на ній уже один.

– А фотка давня?

– Та... ніби давньою виглядає.

– Це означає, що колись були два входи.

– Може й так, а мо’ й ні, – багатозначно відповів Сашко. – Скеля – це тобі не стіна у квартирі – де схотілося, там і вирубав двері. Тут треба подумати.

– Ліпше подумай, як нам вхід до тунелю знайти, – втрутився Сергій і збив Антонову туру.

– А я, по-твоєму, що роблю? Це ви тут з себе Фішера з Каспаровим удаєте, а я шукаю вхід.

– По-перше, Фішер проти Каспарова ніколи не грав, а по-друге, який вхід ти шукаєш?

– Другий! Ви ще не зрозуміли? Якщо у скелі колись був другий вхід, а зараз його немає, тож там був землетрус або бомба під час війни втрапила й усе засипало. А заодно могло засипати й вхід.

– Сашкова правда, – зауважила Оленка. – Пам’ятаєте, коли на пляжі нам показували скелі-близнюки, хтось запитав, чому вони різні, якщо називаються близнюками. І виявилося, що під час землетрусу одна зі скель зруйнувалася...

Сашко хотів щось додати, але до кімнати увійшов старший вожатий. Він поглянув на дітей і усміхнувся:

– А-а-а, нічні мандрівнички. Привіт! Більше не тягне на пригоди?

Діти заперечно похитали головами, озвався лише Сашко:

– А в нас тут суперечка, можете нас розсудити?

– Ну, принаймні спробую, – відповів вожатий. – Давай, викладай.

– Скажіть, будь ласка, а чи правда, що колись Пушкінський грот мав два входи?

– Ось ти про що. І тебе, бачу, спантеличила ця фотографія. Насправді у гроті немає жодного другого входу чи тунелю. Точніше, другий вхід є, але в глибині печери і значно менший. А тут усе набагато прос­тіше. Років сто п’ятдесят тому італійський художник Карло Боссолі написав картину «Грот у Гурзуфі». Типовий романтик хотів зобразити грот більш мальовничим і колоритним. Він «прорубав» ще один вхід, розширив внутрішній простір, «навісив» грона сталактитів, які аж ніяк не притаманні морському гроту, зате додають виграшних барв. А може, автор полотна ніколи не був у Гурзуфі й малював за чужими переказами. Але як би там не було, картина вийшла настільки красивою та реалістичною, що з неї почали робити копії, фотографувати. Так з’явився ще один, наче віртуальний, Пушкінський грот, котрий існував лише у фантазії митця.

– Так просто? – пробурмотів Сашко розчаровано.

– Так просто. Усе геніальне завжди прос­те, – і вожатий вийшов.

Антон підвівся і повторив:

– Усе геніальне завжди просте. Правильно. Усе має бути просто. Ну не могла графиня вимислити якісь неймовірні пастки, не могла завалити вхід до тунелю камінням. У неї для цього не вистачило б сили, часу й уміння. Щось тут не так. Десь ми помилилися. Давайте ще раз уявно пройдемо наш маршрут і звіримо з вказівками ворожки.

– Не ворожки, а духа зі снів, – зауважила Оленка.

– Добре, хай буде духа. Отже, поїхали.

Оленка вкотре почала вголос зачитувати маршрут пошуку тунелю зі скарбами, а Антон послідовно, крок за кроком, намагався відтворити в пам’яті весь пройдений ними шлях.

– Є! – вигукнув раптом Антон і зірвався з місця. – Є, я згадав! Коли біля школи всі кинулись до стадіону дивитися футбол, ми заховалися і до «Прибережного» пробиралися кущами.

– Усе правильно, за інструкцією, – погодилася Оленка.

– Так, але ми мали йти на південь. Ти впевнена, що ми йшли на південь?

– Ні, а яка різниця? Дорога ж одна.

– Це тобі так здається. І нам усім так здавалося, бо ми йшли, схилившись попід кущами. Але з протилежного боку перед медичним корпусом «Прибережного» дорога розгалужується й веде просто вниз, до моря. А море – це якраз і є південь. А ми повернули праворуч і вийшли до моря західніше.

– Тобто знову помилилися?

– Звісно. Й обрали хибний шлях. Очевидно, якби ми блукали в кущах протилежним боком, то пішли б на південь, а не на захід, і все було б гаразд.

– А я переконаний, – промовив Сергій­, – що ми йшли правильно. В інструкції вказано, що до тунелю потрапляє вода, тож грот Пушкіна цілком відповідає цій вказівці, адже він і є у воді. Впевнений, що шукати треба саме там.

Раптом голосно озвався Сашко:

– Стоп! А чого ми паримося? Біля

1 ... 11 12 13 ... 28
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Детективи в Артеку або команда скарбошукачів», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Детективи в Артеку або команда скарбошукачів» жанру - Дитячі книги 🧒📖🌈:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Детективи в Артеку або команда скарбошукачів"