Читати книгу - "Детективи в Артеку або команда скарбошукачів"

директорського кабінету висить велика карта «Артеку», виконана з фотографії з космосу. На ній видно всі деталі рельєфу, дороги, алеї, навіть стежки. Ми відміряємо на ній ниткою відстань від старої школи до грота Пушкіна, а потім накладемо її на інші можливі маршрути. Подивимося, куди вони нас виведуть. Якщо десь на виході трапиться щось скелеподібне і водяне, туди й вирушимо.

– Сашко, ти геній! – вигукнула Оленка й на радощах кинулася йому на шию.

Хлопчина зніяковів і зашарівся.

– Так, здається у нас тут накльовується роман, – спробував пожартувати Сергій, але Антон перебив його:

– А що скажемо начальникові табору, якщо він побачить нас за цим заняттям?

– Думаю, він тільки потішиться, що діти цікавляться історією та географією табору, – заперечила Оленка й, не відкладаючи у довгу шухляду, побігла по нитку.

Карта займала всю стіну мало не до стелі. Антон як найвищий у компанії тримав один кінець нитки вгорі, де було позначено вхід до старої школи, а Сашко водив другим кінцем нитки по карті десь біля морського берега. Сергій збирався керувати процесом вимірювань, а Оленка – записувати результати. Спочатку нічого путнього не виходило, оскільки дороги й стежки, якими вони просувалися у пошуках діамантів, були занадто звивистими. Юним землемірам доводилося окремо виміряти кожен прямий відрізок шляху, потім усі відстані додавати й знову розкладати на менші відрізки в інших місцях карти. Так вони прововтузилися хвилин двадцять. Антон стомився тримати ру-ку догори, його замінив Сергій, підсунувши до карти стілець з-під директорського кабі-

нету.

Нарешті їм вдалося вирахувати найімовірніший маршрут до схованки зі скарбом. За іронією долі, ним виявився шлях, яким четвірка простувала у першу ж ніч пошуків, коли їх перехопив охоронець з «Морського».

Табір «Морський» виріс між підніжжям гори Аю-Даг і річечкою, що колись звивалася ущелиною на території «Артеку» й впадала у море, але десь із півстоліття тому частково була схована до підземного тунелю. Кажуть, саме вона колись називалася Артеком і подарувала свою назву табору.

– Усе збігається! – захоплено вигукнув Антон. – Ось вам вода, ось тунель підземний­. Ми з першого разу вибрали правильний марш­­рут, і якби не той клятий охоронець, уже давно рахували б коштовні камінчики, а не марнували дорогий час на безглузді пошуки.

Сергій зіскочив зі стільця, присів на краєчок, схрестив на грудях руки і поважно виголосив:

– А мені ця версія не подобається.

– Чому?

– Тому що цей маршрут прокладено від нової школи, а коли наша екстрасенс була в «Артеку», то нової школи ще не збудували. Отже, вона могла говорити лише про стару школу. Ми ж знаємо вже про це. Для чого повторювати помилки?

До розмови долучилася Оленка, яка ходила по коридору з кінця в кінець з напруженим виразом обличчя:

– А я згідна з Антоном. Хто такий екстрасенс? Це лише посередник, транслятор послання, переданого духом. Тому байдуже, коли той посередник-транслятор був в «Артеку» і чи був узагалі. Я впевнена, дух говорив саме про нову школу, а Лільчина мама слово в слово передала його вказівки.

– Схаменися, Олено, – знову заперечив Сергій. – Скарб графиня заховала двісті років тому, а тунель збудовано на сто п’ятдесят років пізніше.

– Тунель – це не суцільна бетонна труба. Бачиш – річечка тече через парк Віннера. Там тунель обривається і переходить у ­природну кам’яну ущелину – ідеальне місце для сховку. Але знайти те місце, очевидно, можна, лише пробираючись сучасним тунелем. Тому дух і вказав шлях до нього.

– І що нам тепер робити? – озвався Сашко, змотуючи на котушку вже не потрібну нитку.

Ініціативу знову перехопив Антон. Відчувши надію, він задоволено потер руки, виструнчився й урочисто промовив:

– Отже, так! Пропоную не зволікати й сьогодні ж уночі піти до витоку річки з підземелля.

– І знову потрапити до лап охоронців? – заперечив Сергій.

– Цього разу будемо обережнішими. Маршрут ми вже знаємо. Головне – непомітно вибратися зі спального корпусу. Пропоную зробити це під час дискотеки. У загальному гаморі й метушні на танцмайданчику нас не впильнують. З вожатих буде лише хтось із чергових, і цього разу не Ольга Михайлівна, яка по кілька разів на ніч перевіряє кімнати.

Розділ 9

Спроба №3:

Велика битва,

або Давид і Голіаф

Першою піснею, яку на дискотеці­ увімк­нув діджей, знову були «... бриллианты» ВІА-Гри, що цього разу було сприйнято Оленкою як добрий знак. Вона трохи покрутилася в загальному колі біля одноліток, відтак непомітно відійшла у тінь і зникла за межами танцмайданчика.

У темряві під старою сосною на неї вже чекали.

– Де ти так довго? – невдоволено пробурмотів Сергій.

– Я ж дівчина. На нас більше уваги звертають. Треба було потусуватися з усіма, щоб не викликати підозри.

– Е-е-е, – відмахнувся Сергій. – Усі ви, дівки, однакові. Вам лише танцюльки й мода в голові.

Оленка приготувалася відповісти щось образливе, та вчасно втрутився Антон. Він схопив їх за руки й промовив заспокійливо:

– Не сваріться. Зараз нам потрібно почуватися командою, а не ворогами.

– Та хіба я винен, що вона нічого не сприймає серйозно? – позадкував Сергій. – Я ж жартую.

– Знаю я твої жарти, – пробубніла Оленка, та все ж заспокоїлася.

Надворі ще не зовсім стемніло, тому доводилося рухатися непомітно, зливаючись із тінню дерев. Через п’ятнадцять хвилин діти вийшли до місця, де річка витікала з тунелю і впадала в широкі обійми моря.

Першим лізти до тунелю зголосився Сергій. Ніхто особливо й не заперечував, адже хлопець був сином шахтаря і з дитинства почував себе в підземеллях, наче риба у воді. А одного разу потай від батька навіть у діючу шахту спускався.

У старших хлопців з його двору була улюблена, хоча й дуже небезпечна розвага: вони каталися на вагонетках, що вивозять із шахти вугілля, видобуте гірниками. Спочатку похилим тунелем вони з’їжджали вниз, а відтак на підйомі знову на ходу «сідлали» заповнені вугіллям вагонетки й піднімалися вгору. Найскладніше було вчасно зістрибнути з вагонетки на виході з тунелю, щоб не потрапити під вугільний каменепад. Сергієві якось закортіло довести, що у нього сміливості та спритності не менше, ніж у старших товаришів, і він вирішив взяти участь у небезпечній забаві.

Хлопець мало не скрутив собі в’язи під час падіння з вагонетки на купу вугілля, а потім ще кілька тижнів шкутильгав на забиту ногу. Зате після того випадку його почали поважати не лише ровесники, але й старші хлопці.

Отже, першим поліз Сергій. Шлях освітлювало тьмяне світло екрана Оленчиного мобільного телефону і ліхтарик-брелок, котрий Сашко напередодні купив у сувенірній крамничці. Оскільки протягом останніх двох місяців дощі вперто оминали південний берег