Читати книгу - "Житія Святих - Листопад, Данило Туптало"

небо тільки за покров маючи. Довідався про нього вищезгаданий Григорій, ігумен Аговровського монастиря, збудував йому на горі тій малу хижу, щоб у ній міг ховатися блаженний від бурі, дощу та снігу, — у тій-бо хижі Йоаникій, зачинивши себе, й пробував. Після того почала приходити до нього бесідувати численна братія — брати користь духовну од нього хотіли. Отож, затуживши від того, що перебивають йому безмов'я, залишив ту гору й пішов, іншого шукаючи місця для безмов'я. Проходив повз село, що звалося Єллеспонт, побачив поблизу нього іншу гору, високу, важкопрохідні пущі та кручі вона мала, поселився там і, викопавши тісну і глибоку в землі печеру, почав безвихідно у ній жити. Харч же мав від одного пастуха, котрий на горі тій кози пас, той приносив трохи хліба та води святому і то раз на місяць, сам же від нього більший дар приймаючи: благословення та молитву, і пробув святий там три літа, день і ніч молячись і славлячи Бога. Співав же псалми Давидові, прикладаючи до кожного вірша такі слова: "Уповання моє — Отець, прихистя моє — Христос і покровитель мій — Дух Святий". Ті слова, як солодощі якісь, на язиці носячи, веселився, їх-бо згодом багато від нього перейняло і завше мали в устах своїх.

Після трьох літ свого в тій тісній печері пробуття вийшов якось до однієї церкви, що була там неподалік. Випадково до тієї церкви прийшли воїни, що колись співтоваришували Йоаникієві та дружню приязнь із ним мали. З них-бо один побачив Йоаникія, упізнав його і, обійнявши, плакав з радості й нагадував йому давніше його життя, хоробрість у битвах, славу ж і честь, яку мав у царя, і дивувався, пощо, все те залишивши, зволив так у бідацтві жити. Повернувся той воїн до інших воїнів, бажаючи звістити їм про Йоаникія, а Йоаникій тимчасом утік од них і, бажаючи ліпше затаїтися від усіх, пішов у гори Контурійські, в них-бо було безліч звірів, — там святий і поселився, слави людської уникаючи, зі звірами та зміями поселився, з Давидом говорячи: "Ось я віддалився, втікаючи, і перебував у пустині, дожидав я Бога, що спасав мене від легкодумности й бурі". Після достатнього часу захотів піти в Єфес до церкви святого Івана Богослова заради поклоніння та молитви. Знявся та рушив і, минаючи одного молитовного храма, коли заходило сонце, зустрів чоловіка та жінку, котрі йшли до того храму, щоб учинити пам'ять батькам своїм, — ті, побачивши його, злякалися: страшний-бо був — великий тілом, одягнутий у рубища, босий, увесь оброслий волоссям. Святий же, побачивши, що тремтіли зі страху, покірливо мовив до них: "Не бійтеся, діти, але скажіте мені: куди веде ця дорога?" Вони сказали, що до річки веде, яка тече попереду, — вона то ді вельми наводнилася, і ніхто не зміг би переплисти тої річки без лодії. Він же пішов, спочив трохи при ріці, опівночі ж устав, пішов до води і подався рікою поверх води, як по сухому, і на другій бік, не замочивши ніг, перейшов. Коли ж прибув у Єфес і до храму святого Івана Богослова приступив, — відчинилися йому самі від себе двері церковні, і зайшов досередини, помолився достатньо, кланяючись та цілуючи святу ікону улюбленого учня Христового. Коли ж вийшов він із церкви, тоді самі двері зачинилися, він же знову рушив у дорогу, повертаючись до свого в Контурійських горах пробуття.

Трапилося йому йти повз одного жіночого монастиря, де була одна матір, котра мала юну дочку, яка, бувши вельми охоплена плотською похіттю, бажала покинути іночого свого образа та чина, піти в мир та поєднатися із чоловіком. Мати ж переконувала її із плачем та молила, щоб терпіла війну плоті заради Христової любові і щоб умертвляла тіло своє, не покидала іноцтва і не віддала себе в наругу та погибель бісові, але не могла її переконати, тож донька, полум'ям пристрасті палаючи, уже хотіла з монастиря тікати. Про все те блаженний Йоаникій довідався, милосердствував щодо тієї дівиці і, закликавши її, сказав: "Поклади, дитино, руку на шию мою". І коли це учинила дівиця, помолився святий зі сльозами до Бога, аби збавилася та дівиця від пристрасті тієї — диявольської спокуси, а. тягота битви отої нехай на його шиї буде, і всі її плотські пристрасті нехай на нього перейдуть, що й сталося: звільнилася-бо та дівиця від усіх нечистих помислів та плотських похотей і залишилась у монастирі своєму, безпристрасно живучи і добропригоджуючи Богові, а Йоаникій дорогою своєю в Контурію пішов.

Коли ж ішов він, відчув у собі полум'я плотської похоті, і напали на нього, як буря велика, погані думки, і піднялися у ньому хвилі нечистих пристрастей, і закипіла в ньому кров, ніби в конові, і вся напасть, що на тій дівиці була, напала на блаженного Йоаникія. Він-бо терпів міцно, трудячи плоть свою великими подвигами. Побачив-бо тут змія страшного, що загніздився в розколині земній, і намислив віддати йому себе на з'їжу, зволяючи ліпше померти, аніж нечистим піддатися думкам й осквернити чисте своє тіло. І кинувся до змія, щоб той з'їв його, однак змій ані доторкнутися до нього не захотів, а коли роздразнював його Йоаникій, бажаючи з'їденим бути, раптово змій мертвим виявився. Відтоді загинули погані думки, погасла пристрасть і повернувся мир у плоть його.

Дано було йому від Бога владу на видимих та невидимих зміїв, щоб наступати на них і розтирати їхні голови. Якось стояв він і Давидові псалми із вуст співав, відтак брила каміння, що там була близько, почала хитатися.

Зирнув-бо святий і побачив, як з-між каміння виповзає страшний змій, котрий мав вогневидні очі, і вдарив його палицею, яку мав у руці, і тоді змій мертвий став. Знову-таки під час зими ввійшов святий в одну глибоку печеру і знайшов там загніждженого змія, його очі, наче вогонь, блищали. Не відав святий, що то змій є, а гадав, що ті очі — це правдешний вогонь, зібрав дрова і поклав їх на змієві очі, бажаючи зігрітися через холод. Змій-бо струснувся, скинув дрова з очей своїх, і пізнав святий, що то змій є. Але не злякався, а відхилився трохи праворуч у печері і пробував укупі зі змієм, доки зима минула.

Коли закінчилося дванадцяте літо пробуття його в пустелі, почувся йому з висоти голос, який повелів йому йти до монастиря, що називався Єристе, і там у чин іночий одягтися, бо не був в іночу вдягнений одежу, тільки