Читати книгу - "Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу, Олександр Дюлович Гаврош"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Скуштуй, синку, нашого харчу, – припрошував він, гучно кусаючи цибулю. – Мабуть, уже скучив за горами?
– Не рвіть, вуйку, серця, – зітхнув Іван. Дізнавшись, що вдома все гаразд, він трохи заспокоївся. – А як там Маруся? – насмілився запитати Іван. – Ну та, що біля нас живе.
– Петрикова? – хитро перепитав Микульця. – Оце вже місяць, як віддалася. За Михайла Підлісного. Знаєш?
В Івана аж потемніло в очах. Хоч і не мав з Маруською нічого, але вона була для нього, як ікона, котрій щовечора молився. Іван згадав її карі оченята, рівненький носик, точені губки, чорну косу до пояса – і всередині аж защеміло. А які вона готувала вареники!
– Передайте їй оце, – Іван простягнув срібний перстень, куплений ним відразу після перемоги на чемпіонаті. – Скажете, що від мене.
– Не журися, синку, – підморгнув Микульця. – У тебе будуть ще сотні таких молодиць.
Іван провів вуйка до потяга, передавши грошей батькам: «Хай мама зготують галушок зі шкварками для всієї вулиці». Зажурений, повертався він до цирку.
Дізнавшись, у чому річ, Міха аж за черево схопився від сміху.
– Ну ти даєш, старий! – зловтішався він. – Так ти тепер вільний! Розумієш, сільська твоя голова? Цінуй свободу, поки вона в тебе є!
Бачачи, що Іван не відходить, він змінив тон.
– Гаразд, оженимо, якщо тобі так кортить! Зробимо першим женихом у столиці!
Ось тепер це Івана дістало. Він схопив товариша за комір і високо підняв.
– Гей! – брикнувся в повітрі Міха. – Поклади, де взяв.
– І не подумаю, – не повів бровою Сила.
Знаючи, що Іванової моці вистачить надовго, Голий змінив тактику.
– Дівчата! – загукав він до Ренати з Мілкою, які неподалік прали одяг. – Наш богатир вирішив оженитися. Але не знає, котру з вас вибрати.
Циркачки захихотіли. Іван густо почервонів і відразу опустив товариша.
– Дурень! – проказав він.
– Сам такий! – огризнувся Міха у відповідь, поправляючи комір.
– А я не проти! – раптом крикнула Мілка, і дівчата дзвінко розсміялися.
Іван хотів щось віджартуватися у відповідь, але зіткнувся з поглядом танцівниці і замовк.
Вона дивилася на нього якось по-особливому, і від цього тілом розливався тривожний щем.
«А й справді», – раптом подумав він, але тут же відігнав від себе несподівану думку. Та головне, що Міха свого домігся: Маруська назавжди покинула Іванове серце. Але тепер там оселилася інша. І від цього спокійніше чомусь не стало.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ,
У ЯКОМУ З’ЯВЛЯЄТЬСЯ НАЙВИЩА ПЕРСОНА
Мадам Бухенбах була біліша за стіну.
– Вони прийдуть! – метушилася директриса, не знаючи, за що взятися. – Мій ведмедику, – звернулася вона до Сили. – Ви маєте вигадати щось особливе. Сьогодні у нас будуть незвичайні гості.
Мадам піднялася навшпиньки і прошепотіла Іванові у вухо: «Сам пан Пре-зи-дент!»
– Я так хвилююся! Так хвилююся! – додала вона вголос.
Іван з Міхою вже півтора години думали над новим номером, але в голову нічого не лізло.
– Ну що, до дідька, робити?! – роздратовано кинув Сила і вдарив долонею по цвяху, який стирчав з дошки. Той з легкістю увійшов у дерево.
– Ану спробуй його дістати назад, – раптом загорівся Міха. На жаль, цвях не було за що зачепити. – Придумав! – скочив Голий з ліжка і почав танцювати. – Але з тебе, «мій коханий ведмедику», – перекривив він мадам Бухенбах, – три слоники.
(Один слоник – це було коло довкола шатра на Івановій шиї).
– Гаразд, – посміхнувся Сила і нахилився до Міхи.
Президент Республіки випромінював незворушний спокій. Довкола нього сиділа охорона, яка промацувала очима все шапіто. Президент дивився циркові номери, час від часу поправляючи пенсне.
Він хотів відійти від державних справ, які вже не давали йому навіть спати. А оскільки з дитинства любив цирк, то вирішив влаштувати собі маленьке свято.
Іван Сила показував новий номер. Він вганяв у дошку велетенські цвяхи долонею.
– Хто й собі хоче спробувати? – запропонував силач глядачам.
На арену вибрався сільський здоров’яга, але, видно, трохи захмелілий, бо похитувався.
Він впевнено луснув по цвяхові долонею, скрикнув і схопився за руку. Далі заперечливо мотнув головою і поліз назад на своє місце.
Сила взяв дошку в руки і припав до неї ротом.
– Що він робить? – почали перешіптуватися глядачі.
Але за секунду зрозуміли: Сила витягав гігантські цвяхи… зубами. Вони падали йому до ніг один за одним.
Президент задумано погладжував борідку. Охоронці між собою здивовано переглядалися, а зала просто скаженіла.
– Браво! – чулося звідусіль.
– Молодець!
– Ну й Сила!
Президенту сподобався цирк «Бухенбах», тож він вирішив сфотографуватися на пам’ять.
– Хай зроблять знімок із тим богатирем, – показав він шкіряною рукавичкою на Івана. – Я ґратулюю вас за прекрасний виступ, – простягнув Президент руку парубійкові. – Я знаменито відпочив.
Фотограф блискав спалахом, а мадам Бухенбах ледь не зомлівала від щастя.
«І мене! І мене!», – робила вона знаки, аби її сфотографували в колі Президента. Той це помітив, посміхнувся і підкликав мадам Бухенбах до себе.
– Молодий чоловіче, у вас прекрасне майбутнє, – промовив Президент на прощання Іванові. – Я ніколи не помиляюся, повірте моєму досвіду.
Через тиждень Іван отримав розкішний конверт із написом «Адміністрація Президента». У ньому було фото, на якому Президент тиснув йому руку. На звороті писало: «Іванові Силі, котрий прославляє Республіку. З вдячністю». Це був почерк Президента.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ,
У ЯКОМУ ВСІ ПОГРОЖУЮТЬ
Іван почув дивні звуки: ніби плач маленької дитини чи виття невідомої звірини. Звуки чулися із вагончика карлика Піні. Сила спробував відчинити двері, але вони були замкнені. Через вікно було слабо видно, але Іван роздивився. Так і є: карлик удома. Але що він робить? У руці він тримає батіжок і шмагає ним… мавпочку Беню! З вагончика знову почулися химерні звуки.
Іван рішуче постукав у двері. Всередині все стихло.
– Піню, відчини! – крикнув Сила.
У відповідь – анічичирк.
– Відчини, бо вивалю двері! – ще раз повторив Іван. – Ти мене знаєш.
Коли верховинець став напирати на двері, замок клацнув, і на порозі постав переляканий карлик.
– Чого тобі? – буркнув він. – Я вже спав!
– Де мавпочка? – грізно мовив Іван.
– Відпочиває, – тремтячим голосом відповів Піня.
Сила попрямував до великої скрині з одягом, де вона зазвичай ночувала. У самому низу в куточку забилася перелякана тварина, яка розумними чорними очима дивилася на Івана.
– Беню! Ходи до мене! – він взяв мавпочку на руки. – Ще раз дізнаюся, що ти б’єш тварин, скуштуєш моїх гостинців, – показав Іван здоровенного кулака. – А Беня поки поживе у нас!
Карлик тільки люто блиснув очима. Коли Іван зник із мавпочкою в темряві, Піня завив і шмагонув батіжком стіл. Тоді встав і почав одягатися.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу, Олександр Дюлович Гаврош», після закриття браузера.