Читати книгу - "Всевидяча Нея, Вікторія Хорошилова"

— Двері у мене зовсім у мотлох?

— Закрити ще можна, але потрібно терміново міняти.

Подивилася на час. Третя година ночі. Пішла на кухню гріти чай. Хлопці викликали машину і завантажили нападника на мене. Маркус принюхавшись знайшов ганчірку з сонним розчином. А потім я почула його запитання.

— Нея, а навіщо ти зафарбувала двері в другу кімнату?

— Що? — здивувалася я, виглянувши в кімнату. — Де двері?

Дмитро посміхнувся моєму щирому здивуванню.

— Але я не бачу дверей... Хоча за рахунком за комуналку ще одна кімната має бути. Тут явно немає сорока метрів!

— І ти не поставила запитання?

— Кому?

— Ясно. Тільки якщо ми будемо відкривати, пошкодимо малюнок. Двері якийсь розумник заклеїв.

— Не я. Тут були білі шпалери. Від них у мене рябіло в очах.

— Ми постараємося обережно прорізати тільки шпалери і відкрити. Але тут навіть ручки немає.

Я пішла на кухню, доробляти собі й хлопцям чай. Почула, як скрипнули двері і хлопці тихо лаються на того, хто прибрав ручку і ще двері заштукатурив.

— Відкрили.

Вони там навіть світло увімкнули. А я, зайшовши в кімнату, застигла. Не від того, що кімнату побачила. А тому що перед очима став спогад із раннього дитинства. І настільки яскравий, немов я там опинилася просто зараз.

Ось я маленька відчиняю батьківську спальню і заходжу в неї. Залажу на ліжко і починаю стрибати. Через кілька хвилин влітає розлючений батько. Він теж із білим волоссям і білими очима як у мене. І він перериває мою дитячу витівку. Грубо стягнув за руку на підлогу і накричав:

— Ти маленьке кодло, я скільки разів казав тобі не стрибати на ліжку і не заходити в нашу кімнату. У кого ти така тупа?! Якби не була на мене так схожа, вирішив, що таку дуру мати на стороні нагуляла. Не смій заходити в нашу кімнату. Запам'ятала?!

У мене течуть сльози по щоках. І я розумію, що вони течуть не тільки тоді, а й зараз.

— Напевно не варто було малюнок псувати, — сказав Маркус.

— Я не через нього. Просто спогад із раннього дитинства. На стільки яскравий і болючий.

Сіла на диван і ще раз подивилася на відкриту кімнату.

— Що ти згадала? — м'яко запитав Діма.

— Я стрибала на батьківському ліжку. Черговий раз не послухавшись батька. Він накричав на мене, назвав тупою. Стільки емоцій. Стільки ненависті. Це так боляче. Він сказав, що якби не наша схожість вирішив, що мене нагуляли на стороні.

— Ти пам'ятаєш, як опинилася в дитячому будинку?

— Ні. Мені говорили, що знайшли на вулиці. Одну. Але в моїх спогадах батько такий самий, як я. У нього такі ж білі очі та зіниці. І волосся теж біле. Думаєш, він мене викинув?

Діма судорожно ковтнув і мотнув головою. Адже він теж батько і уявив це через своє сприйняття.

— Не варте ліжко, щоб таке дитині говорити.

— Навіть якщо вкотре хуліганить?

— Ти ж знаєш Марійку, те ще шилопопе створіння. Слово ні і не можна розуміє насилу.

— Ти хороший тато, — сказала і уткнулася йому маківкою в плече.

Маркус сів поруч і погладив рукою по спині.

— Не переживай. Скажу грубо, але це правда. Твій батя мудак, раз залишив таку доньку як ти.

— Ну я не знаю, що там сталося. Може він і не кидав. Може я загубилася сама. Я поки росла троє загублених було. Їхніх батьків так і не знайшли. Їх через кілька років усиновили інші.

— Якщо хочеш маг менталіст може допомогти згадати.

— Хочу. Потрібно подивитися, що там.

— Там спальня! — сказав задоволено Маркус. — З нормальним практично новим ліжком. Великою шафою і коморою.

— І купою пилу, — сказала я, стоячи на краю кімнати. — Удень розберуся. І вікно б звільнити. І зрозуміти куди воно виходить.

Вікно виходило в прибудову. Не найгірший варіант. З боку прибудови на цьому місці висіла велика навісна шафа. Вирішила поки що не знімати. Світла це не додасть у спальні. А там спочатку прибратися потрібно. І провітрити. Поки що прикрила двері. Потрібно буде приробити ручку з обох боків. Заяву про напад я писала вдома. А вранці стала займатися пошуком дверей. Ті двері, що були в наявності, були за характеристиками ну просто супер-пупер. Ще й сигналізація в квартиру йшла бонусом. Оплата тільки з наступного місяця. Решта дверей простіші, чекати два тижні. Але ці двері коштували з установкою весь мій залишок за накопиченнями. Ще й залазили в накопичення за навчання. Щоправда, і вибирати мені не доводилося. Або жити з дверима, що майже не зачиняються, і тремтіти від страху. Або ці надійні з сигналізацією. Замовила. Приїхали за годину. Подивившись на мій здоровенний синяк на пів обличчя. Покивали мовляв, життя дорожче і швидко замінили одні двері разом із дверною коробкою на нові та підключили сигналізацію.

— Тепер зможете спати спокійно. Але вам би ще сигналізацію на вікна. Все ж таки перший поверх і решіток немає.

Я нервово ковтнула. Поставила і на вікна. На цьому гроші закінчилися майже в нуль. Відразу після цього сіла за пошук проектів. Добре, що на парочку відповіли і два проекти я взяла відразу. А потім, коли доробляла ці, мене вибрали ще на трьох проектах. Один із них був вельми добре оплачуваний. Змогла трохи розслабитися. З голоду не помру і зможу накопичити на останній платіж за навчання. А інших великих покупок у мене не передбачається. Хоча зимовий одяг теж уже просто кричить про оновлення. Теж потрібно підкопити. Відчуваю буду найближчим часом дуже багато працювати. І потрібно збирати ще на новий потужніший комп'ютер і великий екран.

— Ех плани, мої плани. Сподіваюся осилю.