Читати книгу - "Вічність у серці , Mira"

12Глава 12: Нові горизонти

Після того вечора Софія не могла позбутися відчуття, що її життя змінюється. Вона не знала, як все буде далі, але була певна в одному — її почуття до Микити залишаться сильними, незважаючи на відстань. Їхня зустріч була не випадковістю, і вона вірила, що навіть якщо доля відведе їх різними шляхами, вони все одно знайдуть спосіб бути разом.

Кілька днів пройшло в роздумах і підготовці до переїзду. Софія намагалася залишити в минулому всі сумніви і страхи, відкриваючи серце для нових можливостей. Микита був поруч, кожен раз нагадуючи, що він підтримуватиме її незалежно від того, що станеться. Він намагався заспокоїти її, що відстань не буде перешкодою для їхніх почуттів.

Наступний день був важким. Останній день Софії в місті. Вранці її сім’я вже почала пакувати речі, і кожен крок наближав її до моменту, коли вона повинна була залишити знайомий світ. Кожен предмет, який вона пакувала, кожна фотографія, нагадувала їй про все, що вона любила в цьому місті — друзів, навчання, та, звичайно, Микиту.

Коли вона підійшла до вікна, щоб подивитися на останній раз на звичну картину, серце її стискалося. Вона знала, що буде скучати за цим місцем, але не могла заперечувати, що зміни, які відбувалися, були частиною її життєвого шляху.

Тим часом, Микита не міг зупинити свої емоції. Він не хотів, щоб вона поїхала, але також розумів, що це частина її життя, і що їй потрібно рухатися вперед. Тому він вирішив, що не буде відкладати важливу розмову.

Він підійшов до Софії того самого дня, коли вона почала збирати свої останні речі.

— Софіє, — сказав він, стоячи в дверях її кімнати. — Я знаю, що ти переживаєш зараз, але я хочу, щоб ти зрозуміла: навіть якщо ми будемо на відстані, наша любов не зміниться. Я буду чекати тебе, і, якщо це необхідно, я приїду до тебе.

Софія подивилася на нього, і в її очах була суміш відчаю та надії. Вона хотіла бути сильною, але відстань між ними тепер стала реальністю, яку не можна було ігнорувати.

— Я буду сумувати за тобою, — зізналася вона, її голос тремтів від емоцій. — І я не знаю, що буде далі. Але я вірю, що ми зможемо пройти через це разом.

Микита зробив крок вперед і обняв її, ніжно притискаючи до себе.

— Ми можемо пройти через все. Я впевнений, що, якщо ми обидва будемо прагнути, ми знайдемо шлях, щоб бути разом, навіть якщо зараз це здається неможливим.

Вони стояли в обіймах, відчуваючи, як важливо триматися один за одного, як ніколи раніше.

Того вечора, перед тим як Софія залишила рідне місто, вони з Микитою вирішили зробити щось особливе. Вони поїхали на місце, яке стало їхнім улюбленим — тихий парк за містом, де вони часто проводили вечори, розмовляючи і насолоджуючись компанією один одного.

Вони сиділи на тому ж місці, де все почалося, і мовчки спостерігали за заходом сонця. Час, здавалося, зупинився, і кожен момент був важливим.

— Ми можемо подзвонити один одному кожного дня, — сказала Софія. — І ми будемо залишатися в курсі того, що відбувається у нашому житті. Але обіцяй мені одне — ми ніколи не втратимо одне одного, навіть якщо відстань буде нас розділяти.

— Обіцяю, — відповів Микита, його голос був твердим, сповненим рішучості. — Ми залишимося один для одного, навіть якщо будемо далеко.

Вони поцілувалися під останніми променями сонця, відчуваючи, що це був їхній останній момент в рідному місті, але також перший крок до нового розділу їхніх стосунків.

Незважаючи на те, що відстань здавалася величезною, Софія зрозуміла, що вони з Микитою знайдуть спосіб бути разом. Це було більше, ніж просто обіцянка — це була віра у їхнє кохання, яка була незламною, незалежно від того, що буде попереду.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍