Читати книгу - "Вічність у серці , Mira"

13Глава 13: Випробування відстанню

Переїзд був завершений, і Софія опинилася в новому місті, де все було чужим і незнайомим. Вона залишила за собою старе життя, друзів і найголовніше — Микиту. Але навіть на відстані вона не могла забути його обличчя, його теплоту, його слова обіцянок, що вони не втратять один одного.

Спочатку все здавалося новим і захоплюючим. Нова школа, нові люди, нові враження. Але як тільки вечір наставав і день доходив до свого кінця, Софія відчувала пустоту. Вона лягала в ліжко, звикле до її рідного міста, і зазвичай вона не могла заснути без того, щоб хоча б на кілька хвилин не подзвонити Микиті. Це стало їхнім ритуалом, їхньою особливою зв’язуючою ниткою.

Телефонні дзвінки, сповнені ніжності й підтримки, на деякий час втішали її, але з кожним новим дзвінком вона відчувала більшу відстань між ними. Вони ставали все більш різними людьми, і хоча кожен з них намагався втиснути в свій день час для розмови, відчуття того, що вони були на різних континентах, не полишало Софії.

У її новому місті вона почала знайомитися з однокласниками, але вона не могла не порівнювати їх з Микитою. Всі здавалися поверхневими, а її душа прагнула глибшого зв’язку. Вона все більше розуміла, що попри всі нові можливості, її серце залишалося з ним.

Одного дня, коли вони знову з Микитою розмовляли телефоном, він здивував її питанням:

— Софіє, ти не сумуєш? Ти не хочеш повернутися додому?

Вона задумалася. Сумувала, звісно, але її серце вже знало, що повернення назад не вирішить проблеми. Вони мусили впоратися з тим, що сталося, з тим, що вони були на різних кінцях світу.

— Микито, я сумую. Дуже сумую. Але я знаю, що якщо повернуся, це не змінить нічого. Ти для мене важливий, і я не можу просто так піти від тебе, якщо це означає втратити все, що ми створили разом. Ти ж розумієш?

Микита мовчав, а потім його голос став м'якшим:

— Я теж сумую, Софіє. Але я впевнений, що ми можемо зробити це. Я не хочу тебе втратити. Час не має значення, якщо ми працюємо над тим, щоб бути разом. Ми повинні просто чекати.

Софія усміхнулася, її серце переповнювалося теплом від цих слів. Вони могли витримати це випробування, навіть якщо відстань ставала все більшою, а час все швидше минав.

Але навіть із цією обіцянкою було непросто. Протягом наступних кількох тижнів Софія почала відчувати натягнутий зв’язок, який почав розтягуватися і ставати більш вразливим. Вона вирішила, що, можливо, їй потрібно бути більш самостійною, почати жити своїм життям без постійної потреби у телефонних розмовах і кожного дня думати про Микиту. Але чим більше вона намагалася віддалитись, тим сильніше відчувала, що її серце належить лише йому.

Одного вечора, після важкого дня, Софія сиділа в парку, розмірковуючи про все, що відбувалося з нею. Вона відчувала, як сльози зібралися на її очах. Вона все більше сумувала за ним, і ця порожнеча всередині не давала їй спокою.

Тоді на екрані її телефону знову з’явилося повідомлення від Микити:

"Я знаю, що нам важко, але пам’ятай, що ти не одна. Я завжди буду поряд, навіть якщо не зможу бути фізично. Просто чекай. Ми будемо разом."

Ці слова принесли їй спокій, і, хоч вона все ще сумувала за ним, Софія зрозуміла, що ця відстань не здатна зруйнувати їхні стосунки. Їхнє кохання було сильнішим за будь-які труднощі, і навіть якщо доведеться пройти через біль і сум, вона була готова витримати це заради того, щоб колись знову бути з ним.

Вона взяла глибокий подих, витерла сльози і написала відповідь:

"Я буду чекати. І я вірю в нас."

Тим часом, де б Микита не був, він також відчував ту саму порожнечу. Він теж прагнув бути з нею. Але їхня любов стала їхньою силою, що допомогла їм витримати випробування відстанню і часу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍