Читати книгу - "Некохана для альфи, Данута Шемеляк"

11. Порятунок і прощення

Дощ гудів, як барабанний бій, коли позашляховик Всеволода зупинився перед занедбаною будівлею на околиці міста. Старий склад — іржаві стіни, розбиті вікна, запах гнилої деревини й металу — стояв у темряві, як мовчазна загроза. Його люди вискочили з машин, їхні кроки заглушив шум води, але Всеволод не чекав. Його звір вів його, нюх шукав її запах — той, який він знав краще за власний. Зв’язок із Діаною пульсував у його грудях, слабкий, але живий, і кожен її подих кликав його крізь темряву.

Він вибив двері одним ударом, метал прогнувся, як папір, і його очі спалахнули золотом у напівтемряві. Всередині гуділи голоси — грубі, налякані, — і він почув її. Її подих, серцебиття і тихий шепіт, що лунав у його голові: "Він іде". Його кігті вирвалися назовні, зуби оголилися в дикому вишкірі, і він кинувся вперед, як буря, що не знає перешкод.

Перший охоронець — кремезний із татуюванням вовка — кинувся на нього з ножем, але Всеволод перехопив його руку, зламавши зап’ястя одним рухом. Чоловік закричав, ніж упав на підлогу, але крик обірвався, коли Всеволод ударив його в груди — кістки хруснули, і тіло відлетіло до стіни, як лялька. Другий — зі шрамом через обличчя — вихопив пістолет, його пальці тремтіли, коли він цілився. "Стій, або..." — почав він, але Всеволод не слухав. Він рвонув уперед, куля просвистіла повз його плече, і його кулак розтрощив щелепу чоловіка. Кров бризнула на стіну, охоронець упав, не ворушачись.

Він спустився в підвал, його кроки гуділи по іржавих сходах, його подих був хрипким від люті й страху. Двері підвалу — важкі, металеві — стояли перед ним, але він не шукав ключ. Його плече вдарило по металу, двері зірвалися з петель, грюкнувши об підлогу, і він побачив її.

Діана сиділа, притиснута до стіни, її руки були зв’язані за спиною, а сукня — порвана й брудна — оголювала синці на ногах. Її обличчя було блідим, губа розбита, кров засохла темними плямами, але її очі — живі, рішучі — зустрілися з його. "Всеволоде", — шепнула вона, її голос був слабким, але в ньому горіла сила. Він завмер на мить, його серце стиснулося від болю, що вдарив сильніше за будь-який удар.

Він кинувся до неї, його кігті розірвали мотузки одним рухом, її зап’ястя — червоні, в рубцях — впали йому в руки. Він підхопив її, притиснув до себе, його пальці тремтіли, коли торкалися її обличчя. "Діано", — хрипів він, його голос зривався, його очі горіли золотом і слізьми, яких він не міг стримати. Але вона відштовхнула його — слабко, але рішуче, її руки вперлися в його груди.

"Ти повірив", — сказала вона, її голос був тихим, але різким, як лезо. Її очі наповнилися слізьми, але вона не відвела погляду. "Ти повірив, що я зрадила тебе". Її слова вдарили його, як удар, і він відступив, його руки повисли вздовж тіла. "Я..." — почав він, але голос зламався. Його гордість, його лють, його страх — усе це розсипалося перед нею, як попіл.

"Вони показали мені... фотографії, листи", — хрипів він, його очі шукали її, благаючи зрозуміти. "Я був сліпий. Я повірив, бо боявся". Його голос став тихим, сповненим провини, і він упав на коліна перед нею — вперше в житті, найсильніший альфа на колінах. "Я боявся віддати тобі все, Діано. Боявся, що ти станеш моєю слабкістю. Але насправді ти — моє все".

Вона дивилася на нього, її серце розривалося між болем і любов’ю. Його слова текли через їхній зв’язок, його біль ударив у неї, як хвиля, і вона відчула його — справжнього, зламаного, але живого. Її рука затремтіла, коли вона торкнулася його обличчя, пальці ковзнули по його щоці, де сльоза залишила мокрий слід. "Ти мало не втратив мене", — шепнула вона, і її голос зірвався, а сльози потекли по обличчю.

Він схопив її руку, притиснув до своїх губ, його подих був гарячим і уривчастим. "Прости мене", — видихнув він, і це було благання, якого він ніколи не промовляв. Її очі потемніли, вона вагалася лише секунду, але його тепло, його відчай, його любов — усе це розтопило гнів у її грудях. Вона нахилилася до нього, її чоло торкнулося його, і вона шепнула: "Не сумнівайся в мені більше ніколи".

Він підхопив її, притиснув до себе так сильно, що вона відчула кожен удар його серця. Його губи знайшли її — не грубо, як раніше, а ніжно, відчайдушно, ніби він боявся, що вона розчиниться в його руках. Її руки обвили його шию, пальці вп’ялися в його волосся, і поцілунок став мостом, що з’єднав їх знову. "Я обіцяю", — шепнув він у її губи, його голос був хрипким, але твердим. "Ніколи більше".

Раптом кроки загуділи на сходах — наближався Ратмир і його люди, які почули шум. Всеволод різко встав, його очі спалахнули золотом, звір повернувся. Він поставив Діану за собою, його рука стиснула її плече. "Тримайся позаду", — гаркнув він, і його голос був як грім. Два чоловіки і Ратмир увірвалися в підвал, їхні ножі блищали в тьмяному світлі, але Всеволод не чекав. Він кинувся вперед, його кігті розірвали першого навпіл, кров бризнула на стіни. Другий вдарив ножем, але Всеволод ухилився, схопив його за горло і зламав шию одним рухом. Ратмир спробував утекти, але Всеволод наздогнав його, кинувши об стіну так, що кістки хруснули.

Він повернувся до Діани, його груди здіймалися, кров стікала з його рук, але очі були лише для неї. "Ти в безпеці", — сказав він, його голос був тихим, але сповненим сили. Вона ступила до нього, її рука торкнулася його грудей, і вона кивнула. "З тобою — завжди", — шепнула вона, і її слова стали обіцянкою.

Вони вийшли з підвалу разом, його рука обіймала її, а її голова лежала на його плечі. Дощ усе ще лив, але він більше не здавався холодним. Його люди, розправившись з рештою банди, чекали нагорі. "Ратмир заплатив за все", — гаркнув Всеволод, його очі горіли золотом. Але в його грудях пульсувала не лише лють — там була вона, його Діана, і він знав, що більше не відпустить її.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍