Читати книгу - "Некохана для альфи, Данута Шемеляк"

10. Розкриття правди

Підвал був холодним і вологим, як могила. Діана сиділа, притиснувшись спиною до цегляної стіни, її руки горіли від мотузок, що врізалися в зап’ястя, кров із розбитої губи засохла на підборідді. Її сукня — шовкова, темно-синя — була порвана й брудна, а ноги затекли від холоду бетону. Охоронці ходили неподалік, їхні кроки гуділи в тиші, а голоси переривалися грубим сміхом. "Він купився на фальшиві фотографії, — кинув один із них, кремезний із татуюванням вовка на шиї. — Скоро забуде її і стане вразливим". Другий, зі шрамом через обличчя, пирхнув: "Ратмир знав, куди вдарити".

Діана не підняла очей, але її серце стиснулося. "Він повірив", — подумала вона, і ця думка була як ніж у грудях. Її подих затремтів, але сльози не виступили. Замість цього щось у ній заворушилося — гаряче, дике, як вогонь, що спалахнув у ту ніч під місяцем. Вона стиснула кулаки за спиною, мотузки вп’ялися глибше, але вона не відчувала болю. "Ні. Він не може повірити", — шепнула вона собі, її голос був тихим, але в ньому горіла впертість.

Вона закрила очі, її подих став рівним, ніби вона шукала щось у собі. Зв’язок із Всеволодом — той, що вона відчувала, але не могла пояснити — пульсував у її грудях, слабкий, але живий. Вона зосередилася на ньому, її думки тягнулися до нього, як крик у темряві. "Всеволоде", — шепотіла вона, і її сила, що прокинулася колись, спалахнула яскравіше. Образи — уривчасті, хаотичні — полетіли до нього: холодний підвал, її зв’язані руки, голос Ратмира, що сміявся десь у тіні. Її голова закрутилася від зусилля, піт виступив на лобі, але вона не зупинялася. "Почуй мене", — благала вона, і її голос зірвався в тиші.

Охоронець зі шрамом підійшов ближче, його чоботи грюкнули по бетону. "Що ти бурмочеш?" — гаркнув він, схопивши її за підборіддя. Його пальці стиснули її обличчя, змушуючи подивитися на нього. Її очі спалахнули — не страхом, а гнівом. "Він прийде за мною", — сказала вона тихо, її голос був хрипким, але твердим. Він розсміявся, його подих ударив їй в обличчя запахом тютюну. "Твій альфа вже плюнув на тебе, шльондро", — кинув він і штовхнув її голову назад так, що потилиця вдарилася об стіну. Але вона не скрикнула. Її сила горіла, і вона знала: він почує.

У кабінеті свого офісу Всеволод сидів у темряві, його руки стискали голову, кігті дряпали скроні. Розбиті уламки дзеркала лежали на підлозі, кров із його долонь засохла темними плямами. Фотографії Діани валялися поруч, їхні краї зім’яті від його люті. Його очі горіли золотом, а звір усередині нього виривався, виючи від болю й гніву. "Вона зрадила мене", — повторював він собі, але слова вже не приносили полегшення. Вони звучали порожньо, як відлуння в печері.

Раптом його голова різко смикнулася, ніби хтось ударив його. Її голос — слабкий, далекий — прорвався крізь хаос його думок. "Всеволоде", — шепотіла вона, і він завмер. Образи знову спалахнули перед очима — темний підвал, її зв’язані руки, кров на її губі, тіні чоловіків навколо неї, постать Ратмира. Ратмир! Його подих зупинився, звір завив так голосно, що він схопився за груди, його кігті вп’ялися в шкіру. "Ні", — гаркнув він, відкидаючи це, але образи не зникали. Її очі — налякані, але рішучі — дивилися на нього крізь темряву, і він відчув її біль, її страх, її поклик.

Він упав на коліна, його руки вдарили по підлозі, розбиваючи плитку. "Це брехня", — прошепотів він, і його голос зламався. Сумнів, що гриз його всю ніч, вибухнув, як грім. Фотографії — фальшивка. Її запах, її тепло, її голос — усе це було справжнім, а він, сліпий від гордості, повірив у брехню. "Діано", — видихнув він, і його очі налилися золотом, звір узяв гору. Вона не зраджувала — це його зрадили.

Він різко встав, його пальто майнуло, коли він кинувся до дверей. "Зберіть усіх!" — крикнув він у коридор, його голос був як удар блискавки. Його люди — ті, що залишилися в офісі, — вибігли назустріч, їхні обличчя побіліли від його люті. "Вирушаємо на пошуки Діани. Зараз!" — гаркнув він, і його кігті дряпнули стіну, залишаючи глибокі борозни. "Ратмир", — прошипів він, його очі звузилися, коли він згадав старого ворога. "Ти мрець".

Він вибіг на вулицю, дощ хльостав його обличчя, але він не відчував холоду. Його звір вів його, нюх шукав її запах у повітрі, зв’язок із нею пульсував, як маяк у темряві. Він сів у позашляховик, двигун заревів, коли він рвонув із місця, асфальт завищав під колесами. Його люди ледве встигали за ним, але він не чекав. Коли на дорозі до маєтку зупинився біля її авто і побачив, що воно розбите, ледь не завив від болю. Кожен удар його серця кричав її ім’я, кожен подих був сповнений провини й люті. "Я повірив", — думав він, і його руки стиснули кермо так, що метал заскрипів. "Я втратив її через себе".

У підвалі Діана відчула його — слабкий відгук, як теплий вітер у її грудях. Її очі розплющилися, а подих став глибшим. "Він іде", — шепнула вона, і її губи скривилися в тіні усмішки. Охоронець зі шрамом повернувся, його очі звузилися. "Ще жива? Скоро ти підеш по руках і тоді пожалієш, що вижила", — кинув він, злобно вишкірившись, але вона не відповіла. Її сила горіла, її воля тримала її, і вона знала: він почує. Навіть якщо він сумнівався, навіть якщо він злився, він прийде. Бо вона була його, а він — її.

Всеволод гнав крізь дощ, його очі горіли золотом, його звір виривався назовні. Він не знав, де вона, але відчував її — слабкий, але невблаганний зв’язок вів його. "Тримайся, Діано", — подумав він, його голос був тихим, але сповненим відчаю. Він знайде її. І коли знайде, Ратмир заплатить кров’ю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍