Читати книгу - "Аліса на суді Осіріса, Вадим Смикодуб"

Вона торкнулася її плеча і продовжила.

Тобі не обов’язково йти до Зали Двох Істин. За те, що ти зробила ти заслуговуєш найвищої нагороди. Ти можеш слідувати разом із нами далі, і отримати місце на Полях Іалу без додаткових випробувань. Можеш стати зіркою, або приєднатися до нашого екіпажу… Ти будеш шанованою у вічності.

А. здивовано моргнула. Пропозиція була спокусливою, але вона відчувала, що це неправильно.

Ми нікому не розповімо, що я зробила. Я зійду, коли ми проходитимемо повз Зал Двох Істин. А щодо моєї перемоги… Я думаю можна розповісти, що правильні слова підібрав не я, а Сет.

А. краєм ока помітила, як той, наче кіт, який почув своє ім'я, ледь помітно ворухнув вухом. Він сидів, як і раніше, на носі барки, але його постава стала трохи менш напруженою.

– Розкажіть усім, що в момент, коли всі зневірилися, Сет спромігся сам подолати Апепа. Він заслуговує на визнання. Йому потрібна ця перемога, хоча б у пам'яті інших. Це дасть йому сили боротися далі.

Ісіда мовчала якусь мить, уважно дивлячись на А. Її очі, здавалося, зазирали в саму душу дівчини. Потім вона тихо посміхнулася.

– Ти дивовижна, дитино. Твоя мудрість перевершує твої роки. Нехай буде так, як ти хочеш.

Шлях до Зали Двох Істин був сповненим глибокої тиші, такої, що аж дзвеніла у вухах, та відчуттям неминучого, вагомого, як камінь на грудях. Сонячна барка Сектет плавно ковзала темними водами підземного світу. Похмурі скелі, що височіли обабіч ріки, здавалися мовчазними свідками вічності, і жодна істота більше не наважувалася порушити спокій її ходи.

Нарешті, у далині, на високому пагорбі, немов маяк серед царства тіней, сяючи білизною, наче снігова вершина, перед ними виникла Зала Двох Істин. Велична споруда, стіни якої виблискували полірованим мармуром, відбиваючи кожну крихту тьмяного світла підземного світу, роблячи її добре видною навіть здалеку. Коли барка порівнялася з підніжжям пагорба, Ісіда лагідно торкнулася плеча А.

– Настав твій час, дитино, – промовила вона голосом, сповненим материнської турботи. Її медово-жовте сяйво стало теплішим, огортаючи А. заспокійливим світлом. – Ти пройшла довгий шлях і показала серце, гідне поваги.

Ісіда простягла руку, і з її долоні виткалася золотиста хмаринка, м'яка та сяюча.

– Вона доправить тебе на берег. Іди з миром, і нехай істина буде твоїм провідником. Пам'ятай, навіть у найтемніші часи світло знання та справедливості здатне розвіяти морок.

В її очах А. побачила не лише мудрість віків, а й щиру ніжність. На мить їй захотілося залишитися поруч із цією могутньою та доброю богинею, але вона знала, що її шлях лежить далі, через випробування Зали Двох Істин.

А. несміливо ступила на золотисту хмаринку. Вона м'яко підняла її вгору, і дівчина відчула легкий подих вітру. З висоти вона окинула поглядом барку Сектет, Ісіду, що дивилася на неї з теплою посмішкою, і Сета, який, здавалося, вперше за довгий час підвів голову, хоча його погляд було важко прочитати.

– Дякую, – тихо промовила А., знаючи, що її голос ледь чутно донесеться до них.

Золота хмаринка м'яко опустила А. на берег, перед сходами, що вели вгору, до сяючої білизною Зали Двох Істин, і були настільки широкими, що ними могла піднятися ціла процесія. Сходи були викладені з гладкого білого каменю, ідеально відполірованого віками, і освітлювалися жаровнями, що стояли що стояли на високих постаментах. Їхнє світло було теплим і м'яким, достатнім, щоб розігнати темряву, але не засліпити очі.

Навколо неї рухалися численні постаті. Люди різного віку, зовнішності, мовчки прямували вгору. Їхні обличчя були спокійними, але в очах читалося хвилювання. А. намагалася розгледіти їх, але вони не звертали на неї уваги, ніби вона була прозорою. А. ступала між ними, відчуваючи присутність кожного, але залишаючись відокремленою.

Сама Зала, що височіла на вершині пагорба, вражала своєю величчю. Її головний фасад був увінчаний високим куполом, що плавно здіймався вгору, немов прагнучи сягнути невидимого небесного склепіння підземного світу. По боках купола розташовувалися менші бані, що додавали споруді вишуканої симетрії.

Чим вище А. піднімалася, тим ширшою відкривалася панорама підземного світу, але її погляд був прикутий до сяючої білизни Зали, до її монументальних форм, що здавалися втіленням вічності та справедливості. Кожна арка, кожна колона, кожен барельєф промовляв без слів про важливість моменту, що наближався. Атмосфера навколо була пронизана урочистістю та тихим очікуванням, готуючи душу до зустрічі з володарями істини.

Будівля Зали здавалася дедалі більшою, чим ближче вона підходила. Вхід – арка заввишки з дерева, із вирізьбленими символами, які повільно змінювались, щойно вона намагалася їх розпізнати.

Перед входом у Залу не було вартових.

А. пройшла крізь арку, одразу ж здивувавшись наскільки темно всередині. Єдиним, що освітлювало приміщення було світло жаровень, яке проникало ззовні через вхід за її спиною. Дівчина невпевнено продовжила рухатися уперед і відчула, як її кроки гулко віддаються від гладкого каменю. Інші відвідувачі всередині були відсутні, хоча вона явно бачила, як вони сюди заходили. Довкола панувала гнітюча тиша. А. дійшла до розмитої межі світла та тіні, і зупинилася, не наважуючись продовжувати рух. Вона не була певна, чи має йти далі, і не знала, що трапиться, якщо вона зробить крок у пітьму.