Читати книгу - "Аліса на суді Осіріса, Вадим Смикодуб"

Раптом вона згадала про білий блокнот із надписом «Journal», який вона продовжувала носити із собою. До цього А. було навіть не було коли туди заглянути, та і потреби особливо у цьому не було, оскільки вона і без того була впевнена, що рухається правильно.

У журналі за цей час з’явилося декілька нових записів. Дівчині не було куди поспішати, і вона вирішила прочитати їх в хронологічному порядку, щоб пересвідчитися, що вона ніде не помилилася.

«У Залах Пам’яті я зустріла Ісі-Хемет, Пожирачку спогадів. Вона навчила мене показувати іншим свої спогади, і, в обмін на цінний подарунок, провела крізь ворота, які охороняв Рестау "Той, що розтинає"».

«Я сіла на сонячну барку Сектет. Її екіпаж не заперечував, оскільки був охоплений апатією. Поспілкувавшись із Ісідою, Сією та Ху я зрозуміла, що Атум-Ра втратив волю до керування баркою, і вона просто йде раніше прокладеним маршрутом. Сет вигорів і не бажав чинити опір Апепу».

«Я змогла переконати Апепа у марності його зусиль знищити сонячну барку, продемонструвавши йому свої спогади. Вдячна Ісіда допомогла мені добратися до Зали Двох Істин».

Подальші записи у блокноті були відсутні, і А. зрозуміла, що далі за сюжетом вона ще не просунулася, і після того як залишила Сектет не вчинила нічого значущого. Проте рухатися далі у темряву, не маючі ліхтарика вона не наважувалася, і вирішила трохи почекати. Залишатися в бездіяльності здавалося безпечним, хоча й тривожним.

І тоді, з глибини тіні, з’явилася постать. Це була висока жінка одягнена у довгий сірий плащ, що майже зливався з навколишнім мороком. Її рухи були плавними, а обличчя спокійним, незворушним.  В одній руці у неї був глиняний глечик, а в іншій келих.

Я Кебхет, Та що напуває спраглих, які йшли шляхами праведності. – тихо промовила жінка, її голос був м'яким і мелодійним, немов дзюрчання струмка.

Вона налила із глечика воду у келих та простягнула дівчині. А., яка хотіла пити ще коли ходила Залами Пам’яті із вдячністю взяла келих, і, не вагаючись зробила великий жадібний ковток. Вода спершу здалася їй настільки крижаною, що у неї заболіли зуби, але кожен наступний ковток приносив все більше полегшення. Приємна прохолода розлилася по всьому тілу, знімаючи втому та напругу, немов чарівна рука. Розум одразу ж став яснішим, думки – чіткішими.

– Дякую! – щиро вимовила дівчина, відчуваючи глибоку вдячність до цієї несподіваної добродійці.

Кебхет кивнула у відповідь, її спокійне обличчя не змінило виразу.

– Очікуй, тебе викликають. Будь чемна, відповідай правильно, і тобі не буде про що хвилюватися. Твоя подорож була нелегкою, і ти проявила мудрість та рішучість. Тепер залишається лише пройти останнє випробування.

Богиня зникла так само тихо і несподівано, як і з’явилась. А. терпляче чекала.

Пройшло не так багато часу як із пітьми винирнула ще одна фігура, яка здалася дівчині знайомою – велетень із чорною, мов смола шкірою, собачою («шакалячою» – поправила себе А. подумки) головою та палаючими синіми очима, що пробивали морок, наче дві холодні зірки.

– Я приємно здивований, –­ пролунав у гулкій тиші голос Анубіса, низький і спокійний, але з ледь відчутною ноткою подиву,  – тим, наскільки далеко ти спромоглася зайти. Але не розслабляйся, і не обнадіюйся – ти не знаєш як тобі слід поводитися, не знаєш формулу сповіді заперечення сорока двох гріхів, не знаєш навіть імен сорока двох суддів… Тож ти маєш, як і раніше, сподіватися передусім на свою власну порядність та прихильність тих із суддів, які не я формалістами.

Я готова, ведіть. – промовила дівчина, намагаючись надати своєму голосу впевненості. Нехай буде так. Ступай за мною. – бог повернувся до неї спиною, та повністю розчинився у пітьмі. – Але пам'ятай, смертна, твої вчинки в Дуаті, хоч і сповнені відваги, можуть бути не зараховані тобі в плюс. Адже, за суворими правилами, тут має оцінюватися лише те, що було вчинено за життя, у світі живих. Хоча у твоєму випадку, – додав він з тінню іронії в голосі, – все дуже неоднозначно. Обставини твого прибуття сюди... вони не мають прецедентів.

А. деякий час йшла за ним у непроглядній тьмі, орієнтуючись на голос, але як тільки він замовк, її одразу ж накрила хвиля паніки. Страх заблукати в цьому безмежному мороці з кожною секундою наростав.

– Перепрошую, пане Анубісе, – нарешті наважилася вона, пришвидшуючи крок, побоюючись, що відстає, хоча йти наосліп було дуже лячно, – Ви б не могли... запалити світло? Хоча б ненадовго.

Бог обернувся, і у пітьмі засвітилися два ока. Як виявилося він був зовсім поруч.

– Ні, – промовив Анубіс, і в його голосі промайнула ледь помітна нотка співчуття, – але я можу взяти тебе за руку. Насправді тут недалеко, не загубишся. Довірся мені.

Дівчина ніколи не вважала себе особливо тактильною людиною. А. завжди бентежили надмірні дотики, прояви близькості. Але зараз, в цій моторошній темряві, бажання взяти свого провідника за руку було напрочуд сильним. Це було щось первісне, майже дитяче, інстинктивне прагнення до захисту і тепла. І страх заблукати, страх залишитися наодинці з цією пітьмою, явно пересилив її внутрішню сором'язливість.

Рука Анубіса на дотик виявилася набагато приємнішою, ніж вона очікувала. Вона була великою та сильною, з відчутними міцними м'язами, проте шкіра була напрочуд м'якою, майже бархатистою, теплою, але не обпалюючою. Це був дивний контраст між його грізною зовнішністю та ніжністю дотику.