Читати книгу - "Світ без назви, Дмитро Деркаченко"

Курява наближалася, і незабаром Артем з Кубиком побачили шеренгу вершників на чорних конях, які й здійняли стільки пилу. Було їх десятка чотири, і кожен вершник з довгим списом.

– Красиво йдуть, – не втримався Кубик.

Але зараз було не до жартів. Кіннота мчала рівним строєм, але крайні вершники поволі виходили вперед, створюючи півмісяць.

Артем примружився, потряс головою, проте воїни на конях не зникали. Досі безвідмовний спосіб взаємодії з реальністю не працював. Хлопець наказово вимовив «Стійте!», махав руками, наче хотів начарувати собі кулемет – все марно.

– Ось тобі й фантоми, – нервово буркнув Кубик, у якого теж не працювала «магія».

Тікати – безглуздо. Відбиватися – безперспективно. Здатися – не схоже, щоб вершники налаштовані брати у полон. На підтвердження цієї думки воїни опустили списи, готуючись до разючого удару.

Кіннота невблаганно наближалася. Стукіт копит заполонив світ і резонував з серцебиттям. Артем став поруч з Кубиком, пліч-о-пліч. Ось, мабуть і все, промайнуло в голові, є час хіба що на декілька вдихів-видихів, щоб насолодитися запилюженим повітрям цього незбагненого світу. Артем поглянув на Кубика, який теж в цей момент вирішив в останній раз подивитися на свого товариша по пригоді. Несвідомо, підкорюючись інстинктивному пориву, Артем взяв Кубика за руку. В мить, коли долоні компаньйонів сплелися у рукостисканні, кіннотники вдарили списами.

Дикий, палаючий біль охопив Артема. З несамовитим криком він повалився на землю, тримаючись за груди – там пульсував нестримний біль. Поруч, ніби зсудомлений, корчився Кубик. Вершники проскочили крізь них і за декілька секунд розчинилися в повітрі, наче їх ніколи не було.

Артем лежав горілиць серед сухої трави й важко дихав. Біль повільно вщухав. До нього підповз Кубик, весь в пилюці, але усміхнений.

– Усе нормально. Жодної подряпини, – втомлено сказав він.

– Ага, – відгукнувся Артем. ­– Ще один чудесний порятунок.

– Я б зараз не відмовився хильнути чогось міцного, – сказав Кубик і поплескав по землі, здійнявши хмаринку пилу.

– Не працює, я пробував, ­– хмикнув Артем і засміявся.

Вони лежали посеред пожухлого степу під палаючим сонцем, що завжди у зеніті, та нестримно сміялися.