Читати книгу - "Світ без назви, Дмитро Деркаченко"

Грім

Башта, до якої шли мандрівники, набула струнких обрисів, хоч все ще була на значній відстані. На величезному циліндрі споруди виднілися чорні очниці вікон.

– Хто так будує? – вдавано обурився Кубик. ­– Абсолютний несмак. Тупе нагромадження каменю. Де вишуканість ліній? Де полум’яниста готика?

– Мене більше турбує, що ми вже бозна скільки часу йдемо, а башта так само далеко, – похмуро сказав Артем. Жарти супутника не розганяли тривогу та недобрі думки, що роїлися в голові.

– Спробуй не думати про це, – запропонував Кубик. – Чим сильніше хочеш дійти, тим довша путь.

– Легко казати «не думай про це», – порада товариша не поліпшила настрій Артема. – Це ж так легко – не думати про щось, коли нема більше про що думати!

– Я мав на увазі зосередитися на іншому…

– А про що мені іще думати? – зірвався на крик Артем. – Можливо, тобі подобається це місце, а мені воно вже остогидло!

– Раджу не витрачати сили на лайку. Вони нам ще знадобляться, – Кубик похлопав хлопця по плечу.

– Та пішов ти! – відмахнувся Артем. – Набрид зі своїми порадами!
Кубик вирішив залишити хлопця у спокої й замовк.

Раптово почувся сильний гуркіт грому. Немов хтось нагорі тричі бахнув у барабани. Мандрівники на мить принишкли, а потім синхронно глянули вгору. Небо ясне, ні хмаринки, ні натяку на грозу. Також ніяких драконів чи інших великих гучних істот.

Гуркіт повторився. Так само три сильних удари, що зливалися в один рокіт.

– Чув? – спитав Артем. – Наче не просто грім, а якесь слово.
Кубик знизав плечима.

Грім вдарив втретє, і цього разу Артем вже пильно вслухався, щоб уловити зміст повідомлення з небес.

– Це точно слово! – збуджено вигукнув хлопець. ­– Три склади!

– Можливо, це просто звуковий сигнал, – припустив Кубик. – Оголошує, що ми перетнули певну межу, за якою… – але договорити він не встиг.

– Та ні, – правив своє Артем. – Однозначно слово! Нам щось хочуть сказати!

– Хто? Бос цього рівня?

Та хлопець не бажав дослухатися до компаньйона.

Четвертий гуркіт Артем зустрів напоготові. Кожний з трьох ударів він супроводжував киванням голови і ворушінням губ: проговорював про себе небесне послання.

– Рагнарок! – оголосив він.

– Впевнений? – недовірливо нахилив голову Кубик. – Я також почув три удари. Нехай це будуть склади. Та слово може бути будь-яке. Молоток, аспірин, динозавр, вібратор, се-ше-а, гвинтокрил…

– Та годі тобі! Я чітко почув – Раг-на-рок!

– Це не Рагнарок, Артеме, – Кубик підвищив голос, – це параноя. По-твоєму, оте будівельне непорозуміння, – він вказував на башту, – Асґард?
Артем зігнорував запитання Кубика, натомість вирішив перейти на особисте.

– Чому ти мені не віриш? – голос у хлопця тремтів. – Чому ти вважаєш, що завжди маєш рацію?

Кубик стояв взявшись у боки й чекав, поки Артем випустить пару. Та хлопця вже понесло.

– Ти постійно приховуєш від мене правду. Ведеш у безвість, не кажеш куди, не кажеш, хто ти та що це за місце. Занадто багато таємниць. Я впевнений, що ти все добре розумієш і знаєш, що робиш…

Кубик мовчки слухав, не поворухнувши й м’язом на обличчі.

– А-а-а! Ти спеціально ведеш мене до цієї клятої башти. Щоби віддати до лап її господаря! Так? Зізнавайся! Ти йому служиш? Чого мовчиш? Нема куди правди діти?

Артем свердлив поглядом Кубика й бачив зарозумілу посмішку, кривий злодійський ніс, презирливий вираз обличчя. Як же він не розгледів цього пройдисвіта? Не дивно, що Кубик йому одразу не сподобався.

Мовчанка істоти, що називала себе Кубиком, розлютила Артема: він вже не міг терпіти його присутності. Підскочивши до Кубика, хлопець штовхнув того в груди.

– Зникни геть, тварюко! – процідив Артем, стискаючи кулаки.

Так і не зронивши бодай слова, Кубик зітхнув, позадкував і не повертаючись спиною до Артема, пішов у протилежний від башти бік. Хлопець слідкував за ним, та коли Кубик віддалився, плеснув у долоні.

– Рагнарок, не Рагнарок, та з цим треба швидше кінчати! – бадьоро вигукнув він та рвонув з місця до башти.

За кілька сотень метрів він сповільнився і вже насторожено йшов, адже попереду помітив якусь постать. За кілька кроків він вже чітко бачив людину у старовинному військовому одязі, з розкошлатим волоссям і червоно-синіми сонцезахисними окулярами. Ця істота вже мало була схожа на Кубика: мертвенно-сіре обличчя, довгі з пазурами руки, загрозлива, як перед атакою, поза. Сумніву не було: перед ним був демон, абориген цього світу.

Тільки здолавши демона, є шанс вибратися звідси. Назад дороги немає. Зараз або ніколи. Двобій – єдина можливість потрапити додому. Вигукнувши щось нерозбірливе, Артем кинувся в атаку.

Не зустрівши супротиву, він повалив демона-Кубика в запилюжену траву й щодуху завдав удару. Потім ще одного, ще. Він гамселив у груди, в голову, в боки – усюди, куди діставали кулаки. Вкладав усю лють, усю ненависть в удари, сатаніючи з кожним помахом руки, та навіть не помічав, чи пручається його суперник.

– Ось тобі, наволоч! Так! Потвора, гад, ось тобі, ось! – хрипів Артем, не збавляючи натиску.

Від злості темніло в очах, але удари сипалися один за одним. Артем гатив від душі, мстився демонові за все, що накипіло і не було вимовлено. Кулачив доти, поки не втратив сили і повалився без сил на недруга.

Розплющивши очі, Артем побачив Кубика: той сидів у позі лотоса поруч. Це був не демон, з яким хлопець бився, а Кубик у своєму звичному образі. Квапливо сівши, Артем відсунувся, ніяково опустив погляд. Як ніде нічого Кубик простягнув до хлопця руку, в якій тримав пожмаканого картонного стакана з прозорою рідиною.

– Не повіриш, знайшов неподалік джерело. Ніякої магії! Спробуй! Дуже смачна вода.

Спокійний голос Кубика ще більше збентежив Артема. Чому той поводиться так, наче не було ніякої сварки, ніякої бійки?

– Стаканчик я ще з нашого першого вказівника зберіг. Про всяк випадок. Таки знадобився!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍