Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

class="p1">Задумався про роботу. Вона, як і раніше, здавалася йому напродив дурнуватою, адже можна було б просто купувати готову металеву сітку, розрізати за розміром кліток та прибивати до дерев’яних реберець. Він навіть висловив це як пропозицію Шляхтичу, але той у відповідь лише єхидно всміхнувся і сказав: «Тоді наші клітки нічим не будуть відрізнятися від китайських! А китайські на десять фунтів дешевші!» А ще він сказав, що в товарі має бути чітко видно ручну працю, тим більше, що на кожну клітку прибивають овальну металеву бляху з витисненим написом «Made in Britain»!

— Made in Britain! — повторив уголос Клаудіюс і всміхнувся, подумавши, що жоден англієць не торкався руками їхніх кліток, але металева бляха не бреше — все це справді зроблено в Англії!

У кафе зайшла галаслива кампанія з п’яти хлопців. Зупинилися біля стійки. Зробили замовлення незрозумілою Клаудіюсу мовою. Сіли за два зсунутих докупи пластикових столики. Бармен приніс їм кілька пляшок пива і кухлі. Один із тих, хто прийшов, витягнув із сумки принесену з собою пляшку рому. Їхня галаслива та весела розмова витіснила думки Клаудіюса в минуле. Само собою згадалося, як вони вшістьох минулого літа так само гучно й весело галасували на фестивалі, так само пили «Три дев’ятки» в кафе-наметі і запивали пивом, були такі ж безтурботні і ні на кого не звертали увагу. Правда, ці хлопці зайшли сюди гамірною компанією, а він тут сидить сам-один. А от якби тоді, двадцятого грудня, зимової снігової ночі в будиночку Барбори на її хуторі зі смішною назвою вони вирішили б поїхати кудись разом, в одну країну, в одне місто?! Може, тоді все було б набагато краще й уже точно — веселіше! Чому вони роз’їхалися? Чому кожен хотів виїхати в «свою» країну, в «своє» місто? Чому у них навіть у думках не виникло поїхати кудись усім разом? Невже тільки тому, що вони — литовці, а не серби чи боснійці? І що їм, литовцям, подобається витримувати дистанцію? Подобається самотність і незалежність? Подобається ховатися не тільки від незнайомих, але навіть від уваги друзів і рідних? Ні, мабуть, це не так! Просто так сталося! Адже вони поїхали парами!

І якби він зараз сидів тут разом із Інґридою, цих думок у нього б не виникало! Він був би щасливий і, мабуть, роздратований присутністю цієї галасливої компанії.

«А чи був би я радий, якби вони зайшли, голосно балакаючи литовською?» — спитав себе подумки Клаудіюс і завмер, не відразу знайшовши відповідь.

Ні, йому таки подобалася його «литовська» самотність, його замкнутість, дистанція, яку він підсвідомо зберігав між собою і навколишнім світом, усміхаючись цьому світу «по-англійськи» байдуже та ввічливо. Але все ж він не розраховував на повну самотність. Сам би він, без Інґриди, ніколи б сюди не приїхав. І взагалі нікуди б не поїхав. Сам без Інґриди він — як парашутист, який стрибнув без парашута. Вони повинні бути разом!

Клаудіюсу стало сумно. Він вийшов на вулицю. Вийшов у вологе і дещо прохолодне приморське повітря, вийшов у темряву вечора, що підсвічувалася вікнами в будинках Марґейта. Вийшов у притишений міський гамір. І те, що шум цей у самому центрі міста не був гучним і жвавим, тільки доводило, що Марґейт настільки ж далекий від процвітання та повноцінного життя, як Клаудіюс — від відчуття гармонії та щастя.

Через п’ять хвилин він був біля башточки «Пляжного годинника», спорудженого кілька століть тому (мабуть, для того, щоб пляжники могли постійно стежити за часом). Пів на десяту. Треба йти додому.

«Додому»? — повторив він слово, що виникло в його думках. Повторив і подумки взяв його в лапки.

Три тижні тому за цим «додому» ховався двоповерховий будиночок із червоної цегли біля в’їзних воріт у садибу. У колишню садибу пана Кравеця. Gate-house. У грудні минулого року «домом» називалася кімнатка в напівпідвальному лондонському помешканні в Іслінґтоні. Що він буде називати «домівкою» через місяць чи два? Чи зможуть вони з Інґридою знову жити разом, нехай навіть якщо це буде знову не дім і не квартира, а кімнатка? Нехай навіть кімнатка в тому ж таки колишньому готелі, але кімнатка на двох?

Він підійшов до моря. Вечірній приплив зробив смужку пляжу дуже вузькою. Завтра вранці, коли він прокинеться, підійметься і підійде до вікна, море буде далеко-далеко. Відплив відносить його на двісті—триста метрів. Приплив повертає море місту. Але все одно воно живе своїм життям, як і він, Клаудіюс, живе своїм, хоча хоче жити «їхнім» життям, їхнім спільним із Інґридою життям. Але її «несе», її відносить повсякчас геть від нього. Вона, як море — то приплив, то відплив. А він залишається на місці, як ця вежа з годинником на березі, якій байдуже до морських відпливів та припливів.

Клаудіюс прогулявся узбережжям моря на краю Кліфтонвіля. Назустріч у дивних приморських сутінках трапилися кілька жінок і чоловіків, що вигулювали своїх маленьких песиків. Сяйливі нашийники або ліхтарики-підвіски до нашийників надавали тваринкам химерності, немов були песики інопланетянами, спійманими добрими землянами, які регулярно вигулювали їх саме в темний час доби, щоб не лякати денний Марґейт.

Клаудіюс намагався на ходу розгледіти, збагнути, якої породи був той чи інший песик, але марно. Тільки вогник, тільки ліхтарик, тільки німб осяйного нашийника, що впав на собачу шию.

Випливла праворуч незабаром і химера колишнього готелю, в якому вони з Інґридою жили. Велетом п’ятиповерхова будівля здавалася тільки в темряві, та й то тільки тому, що по інший бік цієї ж вулички, що впиралася в невисоку скелю над морем, стояли двоповерхові будинки.

Клаудіюс пройшов зайві п’ятдесят метрів. Зупинився. Підняв погляд на вікна колишнього готелю. У вікні його кімнати світла не було, а ось у Інґриди поверхом нижче світилося.

Клаудіюс постукав до Інгриди. Відкрила Міра. Блакитний халатик, капці на босу ногу, розпущене русяве волосся. В руках — великий гребінець.

— Беа ще залишилася, — сказала вона, не чекаючи запитання. — Її Пйотр машиною привезе.

— Вона не Беа, а Інґрида, — виправив Клаудіюс.

Міра стенула плечима.

— Може, у неї з іменем Інґрида пов’язані неприємні спогади, — сказала задумливо.

— Навпаки! — видихнув Клаудіюс. — У неї з ім’ям Беатріс пов’язані дуже приємні спогади. Гаразд!

Він махнув рукою і піднявся до себе.

У кімнаті було накурено. Обидва угорці спали, хропучи почергово, «стерео». Їхні ліжка стояли навпроти під стінами, біля вікна. Його ліжко — біля дверей. Навпроти ліжка Клаудіюса — шафа, в якій усі троє зберігали свої речі, в якій лежала