Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)"

тій дівці піти геть з хати, бо вона колись уночі поріже всіх нас. Мамо, я боюсь! Геть мені з хати, геть!

Мариня побігла до Мажарина по валеріанку, але того не було вдома. Вона накинула кожушину і подалась на Джерельну, до Безбородьків. Не квапилась занадто. Від того не помирають, міркувала по дорозі без зловтішності. Просто зраділа, що трапилась нагода вирватись трохи з хати на свіже повітря.

Доки повернулась з краплями, Зоня сиділа вже за столом і пила чай.

— Мариню, — закликала Зоня лагідним тоном, який не сподобався Марині.

«Агі, — подумала Мариня, — ця-то вміє мінитись, мов гадина до сонця». Підступила до столу з флаконом у червоній руці і чекала, що буде далі.

— Мариню, я хотіла б знати, що це все має означати? Я вимагаю пояснення від Марині, — розуміє Мариня?

Мариня пошукала очима Славу. Слава зробила невиразну гримасу устами, що могла означати «так» і «ні». Тоді Мариня відповіла різко:

— То має означати, що ні я… ні Славуня… ні Нелька… ні їмосць навіть — ніхто в домі не вірять, що паннунця добровільно зреклися тої посади. Хотіли паннунця чути правду — то мають правду.

Зоня відразу кинулась до дверей:

— Мамо! Нелю! Олю!

Олі не було. Вибігла кудись у пальто наопашки. Олена й Неля з'явились неохоче, зовсім не захоплені новою сваркою в домі.

— Мамо, то правда, що мама не вірить, ніби куратор давав мені посаду, а я не хотіла її взяти?

Олена, мов налякана миша, забігала очима по підлозі.

— Та не взяла, то й не взяла, твоя справа. Вже пропало. І пощо стільки розводитись над цим.

— Ні… ні… хай мама не викручується, хай мама мені відверто скаже: вірить чи не вірить мама?

Олена подивилась благально на неї: чого та Зоня знову причепилась до неї?

Неля підійшла до Олени і якось по-материнському накрила її своєю рукою.

— Ти можеш до всіх чіплятися, тільки маму лиши мені в спокої! А коли хочеш знати, то Мариня правду сказала. Ніхто з нас, хай мамця не виправдується, — лагідно перебила Олену, — ніхто з нас не вірить, що ти… добровільно відмовилась від посади.

На велике здивування, Зоня, замість скипіти, — Мариня навіть про всяк випадок приготувала флакон, — немов повеселішала. Окинула всіх тріумфальним поглядом і запитала з притиском:

— Так? Не вірите? А я даю слово честі, що Ясінський пропонував мені посаду, та не захотіла її взяти…

— Слово честі? — запитала Неля, вдивляючись в Зоню. — Слово честі?

— Так! — тріпнула Зоня головою. — Так! А не віриш, — подивилась на всіх і кожного зокрема, — а не вірите, то присягаюсь вам пам'яттю татка, що кажу правду!

— Дитино моя, що ти? — з плачем одсахнулась Олена від Нелі і простягла обидві руки до Зоні… Олена плакала від почуття глибокої кривди, яку заподіяла рідній дитині. І що з нею сталось, хто заворожив її, що вона так сліпо блукає між своїми дітьми?

Зоня діловито відгукнулась до Олени:

— Хай мама не буде сентиментальна. Нам треба серйозно поговорити. Мені здається, що я прийму приватну посаду в «Рідній школі»… бо до філє я не маю ні здоров'я, ні охоти.

Ввійшла Оля до хати, принесла з собою запах весняного повітря, в кімнаті навіть свіжим духом війнуло.

— Ти знаєш, — сказала Слава, підморгнувши Олі, — Зоня хоче клопотати про посаду учительки в «Рідній школі».

— Що значить — клопотати? Вважаю, що Річинській непотрібно аж клопотатись до «Рідної школи». Хай мають собі за честь, що я хочу в них працювати…

— Це своєю дорогою, — притакнула Оля, маючи на увазі недавню істерику Зоні, — але «Рідна школа» — біднота. Ті, що могли б платити за навчання більше, посилають дітей до державних польських шкіл, а ті, що хотіли б платити, не мають чим, дістають знижку до двох злотих місячно. Крім того, — заговорила сердечно, як сестра до сестри, — не знаю, чи витримаєш у тій «Рідній школі». Пригадуєш, як ми ходили туди? Не вимагав татко від учительки, щоб нас до клозету водила і Славі штанці защіпала? І що? Не водила, може? Водила, бо мусила, бо ми платили без знижки і керівництво школи було зацікавлене, аби татко не перевів нас до державних шкіл.

— Но, — засміялась Зоня неприємно, — від мене… від мене ніхто не стане вимагати чогось подібного… будь певна!

— Це правда, — запобігливо притакнула Олена, — звичайно, що так.

Не знала, як і чим винагородити дитину за несправедливо заподіяну кривду.

Звичайно біля шостої пополудні адвокат Білинський робив перерву у своїй канцелярській роботі. Формальною причиною для цього був підвечірок в дому з традиційною кавою. Підвечіркував він не за загальним столом у їдальні, а у своїм покоїку, що носив шумну назву кабінету.

Крім прагнення абсолютного спокою, він мав ще й пристрасть читати газету за кавою. Колись мати, а тепер дружина дивилися кривим оком на цю звичку, вбачаючи в ній порушення правил бонтону, і тому, щоб не вносити зайвого ферменту в сімейні стосунки, Орест Білинський волів ізоляцію. Тим паче, що читка газет за кавою часто була єдиною його приємністю за весь трудовий день.

Звичайно заодно при цій нагоді перечитував він і пополудневу пошту.

Сьогодні, крім «Діла» та «Правничих вістей», на підносі, поруч чашки кави і рогалика з маслом, лежав ще й урядовий синій конверт з видрукуваною на машинці адресою.

Синій конверт з надрукованою адресою, до того ж локо[154], не міг викликати особливої цікавості у адвоката, якому доводилося по службі одержувати саме такі конверти від оборонців ворожих сторін своїх клієнтів.

Гортаючи «Діло», Орест Білинський звернув увагу на заголовок: «Рефлексії про польський і український автосадизм»[155].

Що ж, пульс і температура громадського життя не послабилися від того, що Орест Білинський, зневірившись у своїх юнацьких ідеалах, вибув з лав.

Проте він переоцінив свій моральний гарт, коли думав, що, відійшовши від виру громадського життя, він тим самим зможе й внутрішньо ізолювати себе від справ свого народу.

Хіба не йшлося остаточно про те, щоб, визнавши свій морально-політичний крах, збайдужніти до обезболення?

Не був би далеким від правди той, хто сказав би, що найновішим ідеалом Ореста Білинського є моральна анестезія: «Мені не болить». Хотів би дійти до такого стану, щоб не боліло, коли при ньому паплюжитимуть його народ (відіймаючи навіть ім'я, яке він сам дав собі при народженні), фальсифікувати історію, обкрадати з пам'ятників старовинної культури, героїзм кваліфікувати як підлоту і зраду, самобутність народних талантів — як наслідки впливів культурно вищих сусідів, пориви до волі — як