Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли немає сили цьому противитися, то хай би не боліло.
Настирливе прагнення втекти від гамору життя виявилося, по суті, безуспішною спробою втечі від самого себе. Не заспокоювали його слова француза Гійо, ніби те, що жило колись справді, житиме наново, а те, що ніби вмирає, фактично готовиться до відродження. Мрії теж не пропадають безслідно. Народжені одним, вони передаватимуться по черзі іншим, поки нарешті не здійсняться.
Минулого літа, несподівано для самого Ореста Білинського, потягло його непереможно у рідні сторони, де не мав уже нікого з рідних, а з тамошніх людей мало кого пам'ятав, а й про нього, либонь, забули давним-давно. А втім, роль конкретних осіб в цьому потягові у рідні сторони була мінімальна. Люди рідного села в його уяві зупинилися на тому відтинку часу, на якому залишив він їх тому двадцять п'ять років: старі не вмирали, молоді не старіли, діти не росли.
Був це начебто поклик самої землі і зв'язаної з нею природи. Можливо, одна з форм утечі від реальної дійсності, що проявляла себе саме в ідеалізації минулого.
Першим відрухом було запропонувати дружині товаришувати йому в мандрівці (туризм мав би бути її слабкістю), але згодом мусив визнати свій план безглуздим.
Ліну, вроджену і виховану в місті, нічим не привабило б звичайне, без особливих краєвидів, позбавлене ріки і гір подільське село, а тому діяла б тільки на нерви її байдужа присутність.
Кожний з його синів, з цієї самої причини, що їх мати, не надавався до компанії романтичної екскурсії в молодість.
Одна лише людина була на світі, яка могла б розуміти його сентимент до реліквій минулого і відчувати разом з ним. Не сумнівався, що ця людина з дорогою душею поїхала б з ним і в його Луги, і в сусідні Ліски, де під білими кам'яними плитами спочивали дядько і дядина Максимовичі, та, на жаль, ця мрія була поза сферою можливого.
Справді, що сказав би світ, коли б дізнався, що шановна всіма вдова по отцю Річинськім і адвокат Білинський вибралися удвох в подорож по місцях молодості!
Такого гріха світ не простив би їм.
Чимчикуючи вдосвіта на вокзал з позиченим у синів рюкзаком, у приношеному, вже трохи завузькому спортивному костюмі, Орест Білинський наклав собі дороги і продефілював попри вікна дому, в якому жила Олена Річинська. Мав це бути протест проти умовностей, які заморожують живу течію життя.
Проте тільки що пройшов повз будинок, в якому жили Річинські, коли зробилося йому смішно з себе самого.
О, як заходилася б від сміху його Ліна, коли б дізналася, що її лисий чоловік не позбавлений ще романтичних замашок.
Ліна! Її практична, надто рухлива, до всього нового причетна натура вже в першому році їхнього співжиття витріпала з його голови всякі спроби опоетизування їх взаємовідносин, а з другого боку, зуміла переконати його, що без неї він не дав би собі ради в житті. І тому коли згадував про дружину, то згадував завжди, крім усього іншого, ще й з ноткою вдячності.
І тепер, наближаючись до Лугів, був вдячний Ліні, що немає її з ним. Коли увійшов у село, почуття непорозуміння сповнило його серце. З одного боку, здавалося Орестові Білинському, що в селі майже нічого зовні не змінилося за довгі роки його відсутності, а з другого, ті Луги, що їх леліяв у пам'яті, були чужими для місцевості, в якій знаходився.
Вируб старих ясенів біля школи та насадження молодої буйної зелені там, де її колись не було, знесення старих хат (одні фруктові деревця значили давнє їх місце) та розгалуження села новими забудуваннями у напрямі панського фільварку не могли не змінити характеру і топографії Лугів.
Хоч, здавалося, всі в ту пору були в полі, проте звістка про його приїзд у Луги скоро облетіла людей, і Орест Білинський, невідомо як і коли, відразу опинився в оточенні односельчан.
Прикрим жартом долі видалися йому згорблені, зішнуровані зморшками діди та з запалими беззубими ротами баби, які трусили йому руку та вмовляли його, що вони є тими самими дубчакуватими парубками та круглощокими дівчатами, яких він учив колись хору. Одне наперед одного запевняли його з чемності, що вони і серед ночі впізнали б у ньому колишнього їхнього пана студента, бо він, правду кажучи, брехали з куртуазії[156], не так уже й змінився.
«Справді, не дуже змінився, — глузував з себе Орест Білинський, — хіба те, що полисів, запустив бороду і нажив живіт».
Коли б він не знав їхньої щиросердості, то мав би право їхні незугарні компліменти взяти за насмішку над собою.
Він же лише при мозольній напрузі пам'яті сяко-тако міг пов'язати їх імена з молодими парубчаками і дівчатами, що їх знав колись. З дівчатами була ще й та біда, що, повиходивши заміж, позміняли прізвища.
Так обсіли його, так кожне хотіло мати його у своїй хаті, так багато знайшлося таких, що хотіли в таємниці порадитися з ним, як з адвокатом, у своїх судових справах, що насилу відпросився побути на самоті біля могил батьків.
Дивне враження пізнав він тут. Час, що допустився такого спустошення в людях, тут пройшов майже безслідно. (Як виявилося пізніше, село за ті роки придбало собі новий цвинтар за селом, в напрямі залізничного тору). Старі надгробні плити, під якими спочивали раби божії Катерини і Михайли, не постаріли, лише густіше покрилися зеленуватим кам'яним мохом і трохи більше вросли в землю. Не стало на деяких могилках дерев'яних хрестиків, але це не псувало загальної гармонії, на яку складалися умовна тиша живої природи, яскраве сонце і зеленкуваті вологі тіні попід старезними липами і в'язами.
Стара церквиця, на покрівлі якої і за його часів виростали колоски жита та стеблини трави, залишилася незмінною. Може, трохи більш почорніла й перехилилася набік.
Тут, у тіні старезних в'язів, Орест Білинський знайшов душевну рівновагу, прохолоду перед палючим білим сонцем і нескаламучену криницю дитячих спогадів.
Оленка лісничого Ладика, яка правдоподібно ніколи не була в Лугах, ходила поміж могилками і збирала зілля. Не бачив її обличчя, тільки ясна пляма сукні сонячним зайчиком мигала то тут, то там.
Був знову молодим, без тягаря пройдених років, вільний від усяких турбот, без тривожних дум, начеб виповнений зсередини якимсь легким світлоплином, злегка одурманений випарами зелені, блаженно сонний…
Як довго тривав у нього цей сюрреалістичний стан, не міг би окреслити точно. Отямився остаточно, коли добрі люди, яким надокучило чекати на нього, прийшли за
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)», після закриття браузера.