Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

не його, але ним привезена нічийна шкіряна валіза, що зберігала чийсь чистий одяг — він ще її не відкривав, не дивився — і добротний фотоапарат «Олімпус». Згори чужих речей Клаудіюс поклав свої.

Слухаючи хропіння угорців, Клаудіюс підійшов до вікна, відсунув його і стояв, вдихаючи чисте йодисте повітря з моря. Вітерець, що заносив вологу свіжість у кімнату, завжди дув із моря.

Він здався на диво теплим, і Клаудіюс заліз під свою ковдру, не зачиняючи вікна.

Розділ 82. Десь між Фліном і Луневілем

Проїхавши село Флін і не доїжджаючи до Луневіля двадцять кілометрів, вперся білий маленький «пежо» у пробку. Водій, про якого Кукутіс після години спільного шляху знав, здається, все, в тому числі і про його ненависть до платних доріг, вилаявся стиха і поглянув на одноногого пасажира, котрий сидів поруч, неначе вважав, що тепер мав вилаятися саме він. Кукутіс терпляче змовчав.

Водій знову вилаявся і підсунувся обличчям під дзеркало всередині салону. Кукутіс було вже подумав, що той перевіряє, чи не заблокували йому дорогу назад машини, що під’їхали слідом. Але дуже швидко відкинув цей здогад. Водій, чоловік років сорока, з рухливою мімікою і з лискучою від лаку для волосся зачіскою, зиркнув у дзеркало, як дивляться жінки. Він торкнувся пальцем зморшок під очима, спробував шкіру вниз відтягнути, потім відпустив і важко зітхнув.

— Мабуть, аварія, — промовив він німецькою з французьким акцентом, знову кинувши погляд на машини, що стояли попереду.

— Та розмовляйте французькою, — попросив Кукутіс. — Я ж із вами французькою балакаю!

— Але ж ви не француз! — затявся водій «пежо» і зиркнув Кукутісу прямо у вічі.

— Але я й не німець, — відповів на це старий.

— Німці часто соромляться зізнатися, що вони німці! — твердо, з докором мовив водій. — Одразу вигадують собі якісь національності. Один себе баварцем називає, інший сілезцем, третій швабом! Що я, не знаю?!

— А я — литовець!

— Ага, а ось четвертий називає себе литовцем! — очі водія примружилися, і на губах з’явилася зневажлива посмішка.

Кукутіс стенув плечима.

— Ну гаразд, — сказав він суворим, трохи хрипким від зіпсутого настрою голосом. — Тоді я вам скажу правду! Насправді я — жемайтієць!

— Хто? — сторопів водій.

— Жемайтієць, з Жемайтії, — пояснив Кукутіс нетерпляче. — Але коли сідаю в пивничці за один стіл із сувалкійцем, аукштайтійцем, тутейшим і дзукійцем, то, коли вип’ємо, починаємо теревенити: «Ми, литовці, вміємо пити краще за німців, а співати — веселіше за поляків!»

— То ви не німці? — розчаровано зронив водій і невдоволено закопилив нижню губу.

— Чесно кажучи, не розумію, навіщо ви мене підібрали? — сказав після паузи Кукутіс.

— З цікавості, — зізнався водій. — Мені завжди цікаво, чому люди намагаються на автобусах і потягах економити і стоять із піднятою рукою на дорозі. Особливо люди літні, в такому віці, коли треба на «швидкій допомозі» їздити!

— Мене ще жодного разу «швидка» не підвозила, — зітхнув Кукутіс. — Я, звісно, ті «швидкі», що з мигалками та сиренами, і не намагався ніколи зупиняти, але інші, які не за викликом їхали, намагався.

Водій «пежо» реготнув. Озирнувся навсібіч. Утямив, що руху жодного не відбувається, і вимкнув двигун.

— Хочете, я вас вином пригощу? — спитав він несподівано.

— Де? Тут? — Кукутіс здивовано витріщився на водія.

— А що? Ми ж застрягли, якщо просто сидіти в машині та чекати, настрій точно зіпсується! Тим більше, що ви, виявляється, не німець!

— Ну то давайте! — погодився одноногий пасажир.

Водій вийшов із машини. Грюкнула кришка багажника. Повернувся на своє сидіння з пляшкою в руці та двома склянками в іншій. З кишені піджака штопор складаний вийняв. Шпокнув висмикнутий назовні корок.

— Це «мерло», з півдня! — пояснив водій, простягаючи наповнену склянку. — Тут тільки біле роблять, але у мене від нього печія.

Кукутіс пригубив. Вино виявилося трохи терпким, але водночас мало ніжний смак, що залишався на язику.

— Ну як? Подобається? — спитав водій після того, як два ковтки зробив.

— Так, чудове!

— Певна річ, чудове. — Водій «пежо» на мить здався Кукутісу щасливим і умиротвореним. — Якби не воно — я б уже разів двадцять в аварію потрапив!

— Без вина? — уточнив Кукутіс.

— Ну так, я, поки не вип’ю, дуже нервовий! І машиною кермую нервово, якщо не випив. Ви хіба не помітили?

— Помітив, — підтвердив Кукутіс, опустивши погляд на свою дерев’яну ногу, ґумовим підбором якої він упирався в дно ніші для пасажирських ніг. Все ще впирався, хоча вже й не треба було.

— А вас тільки вино заспокоює? — поцікавився цілком зичливо Кукутіс.

— Та чогось іншого якось і не пив, — зізнався водій. І знову обличчя до дзеркала салону наблизив, став уважно розглядати чітко окреслене підборіддя, що трохи випирало вперед. — Мені батьки з дитинства тільки вино давали. А коли вони померли, то я сам собі наливати став.

— А мене добре бренді заспокоює, — промовив Кукутіс.

— Яке бренді?

— Литовське. Не німецьке, — Кукутіс усміхнувся. — Хочете спробувати?

— А звідки ви його візьмете? — спитав водій, окинувши старого поглядом із ніг до голови. — У вас і кишені в пальті порожні, не те що у наших пияків!

Кукутіс підняв штанину над дерев’яною ногою, висмикнув за кільце овальну дерев’яну кришечку, і з ніші, що висунулася, виловив сталеву фляжечку. Відкрутив кришку, ковтнув із вузького горлечка, простягнув водієві.

Той ковтком допив вино, а потім із фляжки вилив собі бренді в скляночку, на два пальці. Понюхав, пригубив і зиркнув на Кукутіса з несподіваною підозрою.

— А мені казали, що бренді за язик щипає! — неголосно, майже пошепки поділився він. — А це не щипає!

— Це ж литовське бренді, — пояснив Кукутіс. — Воно м’яке, на двадцяти семи травах. У нас, у Литві, все м’яке!

При останній фразі піднялися брови над очима водія.

— Усе м’яке? — перепитав він хитрувато. — І жінки також?

— Ні, — Кукутіс хитнув головою. — Жінки тверді. Точніше спочатку тверді, а коли чоловік помирає, тоді м’якими стають! І починають небіжчика знову любити, тільки цього разу вже ніжно та м’яко.

— Гм, — видихнув водій. — А ви точно під німцями не були?

— Я — не був. Я навіть воював із ними, — Кукутіс вказав на свою дерев’яну ногу. — А жінки? Може, декотрі й були під німцями. Хтозна. Німці ж усюди були! І не завжди зізнавалися, що вони німці, — Кукутіс загадково