Читати книгу - "Забудь-річка"

відкрити пакунок і тут-таки подякувати, а чи так не роблять, коли подарунок передано через треті руки. Врешті вона обрала компромісний варіант — не стала ховати пакунка, а просто залишила його у руках.

А тим часом чоловіки завершили спілкування і попрощалися.

— Форса, Італія! — стиснув кулака Степан.

— Чао, Украіна! — помахав рукою уболівальник.

— Сьогодні уболіватиму за італійців, — підсумував Степан.

— Чого це? — не зрозуміла Уляна. Взагалі-то він досить байдуже ставився до чемпіонату, навіть частенько бурчав, що країні такі розваги не по кишені, і що це — лише прикриття для розкрадання бюджету.

— Тому що іспанці неправильно вимовляють нашу назву — кажуть «Украніа». А італійці — правильно. Мабуть, тому що воювали у нас.

— Може, ще й прийдеш сюди матч дивитися?

— Сюди? — Степан скривився. — Тут погано пахне. Бо тут сер Елтон Джон. І з ним весь наш корабель уродів у ВІП-секторі. Це довго не вивітриться.

За день до фіналу у фан-зоні дійсно зібралася уся українська привладна «еліта» послухати, як писали, «сера Елтона Джона», а до того ще й «Квін» — адже організатори чемпіонату гуляли по-богатому. В результаті весь інтернет пістрявів фотокартками господарів життя — усіх цих посадовців-урядовців з блатними повадками, та депутатів-шісток, яких допускали до барського столу лише за сумлінне виконання брудної роботи — багаторуке голосування у Раді та безсоромну брехню у проплачених ток-шоу. Картину довершувала жіноча половина «еліти» з паралізованими від ботоксу обличчями та обвислими від постійних дієт, але напханими натомість силіконом тілесами. Іноді складалося враження, що господарів життя підбирала спеціальна кастингова агенція, що спеціалізується на фільмах жахів або трешевих пародіях.

Масштаб лиха і справді важко було переоцінити. Двічі несудимий Президент, обмовки і конфузи якого — усі ці «йолки», «анни ахметови», «гулаки артьомовські», — вже не просто складали конкуренцію анекдотам, але й витіснили їх на узбіччя. Прем’єр-міністр — лінгвістичний дегенерат з його «азірівкою»: «прошарком кровосісів бюджетних коштів» та закликом «нє скігліть, а брать лопату і корміть сім’ю». Міністр культури — скрипаль, найвідомішим номером якого була гра на скрипці затиснутим між ногами смичком. Бездітний, з педерастичним душком міністр освіти. Координатор-диригент депутатської більшості у Раді, якому навіть всеїдні та продажні українські журналісти оголосили бойкот за постійну брехню. А між цими «зірками» — бандюган на бандюгані.

І українці все це терплять. Так само, як і завжди терпіли. Сторіччями. Такий народ. Зате пишаються тим, що на Майдані співав сам сер Елтон Джон, або ж, як це влучно сформулював Степан — просто «сер Елтон Джон».

Однак пакунок з Італії не давав Уляні спокою, і перед тим як залишити футбольну божевільню, вона взялася відривати прозорий скоч. Звісно, це треба було б зробити вдома, за допомогою ножиць, але яка жінка дочекалась би і не вмерла від цікавості?

Після кількох спроб і за допомоги грубої чоловічої сили передачу вдалося-таки звільнити від обгорток. Дивно, а може, й не дивно, що вона один в один повторювала те, що Уляна зібрала навзаєм: пляшка граппи для чоловіка, блузка з мережаним комірцем та лейблом «Бурано» для жінки, але на додачу там лежав прозорий пакуночок зі жменькою темно-сірого порошку.

— А це що? — Здивувався Степан.

— Земля, — пояснила Уляна. — Земля з могили італійського Степана Шагути. Для бабусі. Я попросила. А раптом це — її чоловік.

* * *

Цікаво, як теперішні події відбиваються у дитячій свідомості? Коли з вулиць, стадіонів і інтернету потужно звучить: «Спасибі жителям Донбаса за президента-підараса!».

У дев’яності приятель Уляниного шефа жив на Хрещатику, то казав, що першим словом його сина стало не «мама» і навіть не «тато», а «ганьба» — те, що лунало за вікнами мало не цілодобово. Під час наступної революції Уляна була вагітною, тож ще не могла на власному досвіді оцінити її вплив на молодше покоління. Але сусідська, зі старої квартири, Соломійка, ще довго на будь-які прапори говорила роздільно, немовби скандуючи, «ю-сі-ка» і зворушлива піднімала кулачок угору. Тому що тоді їй було три рочки — вік найактивнішого засвоєння нових слів.

Нинішні малюки, певно, будуть скандувати про президента-підараса, якщо не щось гірше. За творення гасел наразі взялися футбольні фанати, і це виглядало загрозливо.

Уляна йшла вгору вулицею Грушевського. Вірніше не йшла, а протискалася крізь щільний натовп. Бо там вирував протест проти мовного закону, який проштовхували у Верховній Раді — протест не перший і, певно, не останній. Але якщо раніше купка протестантів зазвичай уміщалася на тротуарі, то сьогодні вже на півкварталу перекрила вулицю. Трохи вище на перехресті височів чорний мікроавтобус із настеленим на даху дерев’яним майданчиком — імпровізованою пересувною сценою. З неї палкі промовці обурено щось вигукували, але що саме, за гомоном натовпу розібрати було неможливо. Звісно, це вам не Елтон Джон, тут апаратура слабша. А проте подяку «жителям Донбаса» натовп підхоплював гучно і одностайно.

Але звідки у Києві раптом взялося стільки активних захисників української мови? Уляна з дитинства говорила у родині українською, хоч і навчалася у російській школі — бо інших просто не було. Маючи загострене відчуття справедливості, вона з ентузіазмом сприйняла кволенькі спроби українізації у перші роки незалежності і залюбки перейшла виключно на державну мову не тільки у родині, а й скрізь — на роботі, з друзями, на вулиці. Теперішня атака влади на мовному фронті для неї була болючою не тільки особисто. Адже працюючи юристом, Уляна добре розуміла, що буде, коли у державній сфері будуть панувати кілька мов. Тут і з однією не розберешся у деяких законах. Кожна кома може змінити зміст — а якщо додати ще й переклади? Як полюбляв казати професор кафедри конституційного права, «це буде не країна, а купа дров».

Однак сьогодні Уляна прийшла сюди не для того, щоб висловити протест. Вона була зайнятою людиною і не витрачала часу на марні справи — а будь-які протестні акції у цій державі були справою марною. От і зараз — на вулиці кричали, а за стінами Ради затверджували мовну шизофренію.

Улянина мандрівка насправді мала на меті забрати документи в офісі одного з народних депутатів — бо шеф останнім часом поглиблював знайомства серед вищих ешелонів влади. Марно спробувавши дістатися місця зустрічі машиною, вона врешті кинула її у провулку біля музею та попхалася бруківкою крізь натовп нагору. Це не було такою вже важкою справою, бо інтелігентні захисники мови ввічливо розступалися на перше прохання, однак поки дісталася огорожі Ради, кількість таких