Читати книгу - "Забудь-річка"

прохань перейшла усі можливі межі.

І тут на Уляну чекав сюрприз.

З’ясувалося, що мітинг біля автобуса-сцени, впирався у щільні шереги міліції зі щитами та кийками. На дальньому фланзі ішла навіть відверта штурханина — якісь відчайдухи намагалися все-таки прорватися нагору.

— Мені до Верховної Ради, — розгублено звернулася Уляна до щитів, що ховали за собою стражів порядку.

Один з них без слів махнув головою у шоломі вбік. Уляна слухняно перемістилася вздовж шереги.

— Мені до Верховної Ради, — повторила вона, коли дісталася краю вулиці.

Людина у цивільному, що стояла поза лавою скомандувала:

— Пропустіть!

І щити розступилися саме настільки, щоб між ними змогло протиснутися худорляве Улянине тіло. За спиною лава негайно зімкнулася.

Уляна озирнулася. Лише позавчора тут мирно тинялися у очікуванні фіналу Євро розмальовані іспанські та італійські фани. А тепер вулиця мала вигляд як мінімум загрозливий. Проте, як виявилося, справжня загроза була попереду.

За спиною міліціонерів купчилися коротко стрижені спортивного вигляду молодики у цивільному, що їх у Києві називають гопниками. Деякі тримали в руках пошарпані пластикові пляшки з водою, а дехто вже навіть примірявся кинути свій не такий вже й безневинний снаряд у бік демонстрантів. Міліцейська лава стояла спиною до цього контингенту, неначе не їх вони мали б насправді виловлювати. А за кількасот метрів біля Маріїнського парку виднілася завішана синьо-білими плакатами сцена, з якої линули радянські пісні. Сцена поки що була порожньою, але попід нею курили купки звезених з усіх усюд демонстрантів. Вони захищали російську мову.

Поки видзвонювала помічницю депутата та чекала на документи, Уляна уважно вивчала новітніх захисників. І від результатів цього вивчення їй похолола спина.

Це вже не були істеричні бабусі чи дідусі, або ж апатичні студенти, як на звичайних провладних акціях. Демонстранти біля сцени, судячи з вигляду, доводилися рідними братами гопникам, які купчилися за ментами. Й від них також тхнуло небезпекою. Багато хто з молодиків тримав прапори та плакати, але руків’ями цій агітаційній продукції слугували зовсім не традиційні вудки, а держаки від лопат, якими можна запросто проломити голову, якщо та не захищена міліцейською кевларовою каскою.

Може, саме через наявність касок охоронці порядку і повернулися до них спиною? — з’єхидничала Уляна подумки.

Жарти жартами, але врешті треба було вибиратися додому. Назад у натовп іти не хотілося. Судячи зі звуків, атмосфера там ставала нервовою. З іншого боку дорогу заступали коротко стрижені захисники російської мови з дубцями напереваги. Теж хорошого небагато.

Вирішивши, що долати лінію зіткнення все-таки небезпечніше, Уляна швидко, не піднімаючи очей, попростувала за сцену і раптом зупинилася, не повіривши своїм вухам. Десь зовсім близько лунала українська мова. Два чоловічі голоси.

— Я вам кажу, тут небезпечно.

— Я просто хочу з ними поговорити.

— А говорити з ними вам, батюшко, ще небезпечніше.

На тротуарі неподалік стояли невисокий сивий священик у рясі та з хрестом у руках та міліцейський капітан у звичайній формі і без щита.

— Я вам ще раз говорю, батюшко, ідіть з миром. Це не ті, кому вам треба проповідувати.

При цих словах в Уляні прокинувся юрист. У таких випадках вона нічого не могла з собою зробити — ані змовчати, ані піти, і майже завжди про зроблене жалкувала. Так і цього разу — замість продовжити свій шлях, вона у кілька кроків наблизилася до співрозмовників.

— Пане капітане! Ви хочете сказати, що ці люди небезпечні?

Міліціонер обернувся:

— Ідіть додому, громадяночко.

— Як же я дійду до дому, коли навкруги повно небезпечних людей? — показово здивувалася Уляна. — Ви ж міліціонер. Візьміть своїх колег і захистіть мене і оно батюшку. Замість перекривати дорогу нормальним людям нейтралізуйте цих гопників, поки вони тут усе не розгромили.

Капітан опустив очі:

— У нас наказ.

— Наказ допомагати кримінальникам?

Офіцер схилився до Уляни:

— Жіночко! Я вас як людину прошу. Візьміть батюшку, ідіть додому і ні з ким з цих не заговорюйте. Зрозумійте, якщо вони кинуться, я ж нічого не зможу зробити.

— Але ж ви без усякого наказу повинні захищати мирних громадян.

— Якщо буде такий наказ, то будемо захищати без наказу. А поки я вас отдєльно прошу, заберіть святого отця. Він же їх агітірувать починає, а вони ж в неадекваті.

Уляна принюхалася. З напрямку найбільшого скупчення вітер доносив густий похмільний вихлоп.

— А й справді, панотче. Ходімте краще додому. Все одно Нагірна проповідь з цією публікою вам навряд чи вдасться. А от стати мучеником можливість є.

Священик звів очі до неба.

— На все воля Божа. Але ви маєте рацію. Серця їхні закриті для Божого слова. Я поспілкувався тут з кількома, так оцей капітан, дякую йому, ледь мене відбив. Вони відчувають свою силу, а людина у такому стані нічого не чує.

— У такому стані? — уточнила Уляна, картинно постукавши пальцями по горлу.

— І у такому теж, — сумно посміхнувся піп. Вони рушили тротуаром угору. — Знаєте, Нагірну проповідь все-таки слухали апостоли. Як вас звати?

— Уляна.

— Отець Дмитро.

— Ну, цей капітан міг би стати вашим апостолом.

— Без наказу? Навряд.

Уляна пирснула і придивилася до супутника уважніше. Сиве волосся велично обрамляло довгасте, цілком благообразне обличчя, але глибоко посаджені ясно-блакитні очі дивилися іронічно і навіть грайливо.

«Нічого собі святий отець!» — Подумала Уляна, а вголос запитала.

— А ви з якого патріархату?

— Бог один, — смиренно сказав піп.

— Бог один, патріархатів багато.

Священик хихотнув.

— У мене одна парафіянка, як побачить незнайомого отця, завжди підходить і просто в лоба питає: «Ви наш, чи з пархату?».

Уляна посміхнулася:

— То ви — не з пархату?

— Автокефальна українська церква.

— А хіба така ще є? Я думала, ви вже давно об’єдналися з Філаретом.

Вони завернули на Шовковичну і за півкварталу з поля зору зникла небезпечна публіка. Це вже знову був звичний і безпечний Київ, а точніше розкішні і помпезні Липки — найдорожчий його район.

— Філарет — відомий об’єднувач, — філософськи зауважив отець Дмитро. — Як він був від Москви митрополитом, то так об’єднував, що аж чуби тріщали. І тепер у Київському патріархаті знову об’єднує…

— А я у патріархатах не розбираюся, — щиро зізналася Уляна. — Мені, чесно кажучи, аби не москалі. Вам куди, наліво, чи направо?

— Мені на мітинг.

— Тоді направо. І мені теж туди, щоправда до машини. Але на тім мітингу