Читати книгу - "Коли курява спаде"

Вона не знала, що туси Лха Шопа також отримав від мене ячмінь.

Що стосується туси Лха Шопи, то вервечка його коней відвантажувала потроху ячменю на кожному млині, тож зерно в них закінчилось раніше, ніж вони повернулися до центру своїх земель. Відтак їхні коні знову з’явилися на дорозі, що вела до кордону. Цього разу він пам'ятав про те, що я збираюся влаштувати на північних кордонах ринок, тож зібрав чималенький натовп слуг і напнув на березі річки намети, в яких можна було жити. Потім вони привезли із своїх земель різні речі, за які можна було в мене виторгувати зерно.

Наситившись ячмінним борошном, військо туси Лха Шопи відразу ж відновило свій бойовий дух. А протистояти такому війську без кулеметів — непереливки. До того ж військо родини Ронггонг уже відзвичаїлося воювати без кулеметного прикриття. Тож вони відступили дуже швидко й навіть далі за ту лінію, від якої починали атаку.

Туси Лха Шопою не повернувся до своїх земель, а залишився жити на прикордонному ринку. Він часто запрошував мене до свого намету на березі річки випити горілки. А сидіти біля річки гарної днини на відкритому північному кордоні й пити горілку надзвичайно приємно.

Ми з туси Лха Шопою розпочали справжню торгівлю.

Він купував наші речі не лише за срібло, але й доправив сюди також багато лікарської сировини, хутра та гарних коней. Мій управитель сказав, що всі ці речі можна дорого продати в китайських землях, тож організував великий кінний караван і повіз їх на схід та продав китайцям, а звідти привіз ще більше зерна. Таким чином на північному кордоні дуже швидко розквітнув прикордонний ринок. Сюди з'їжджалося все більше туси, які напинали свої намети на рівній місцині на протилежному березі річки. Усі вони привозили з собою багато різних цікавих речей. Їм же потрібно було тільки зерно. Однак кількість зерна в родини Мерці, як би багато його не накопичилось, була обмеженою. Проте ми були близько до китайських земель. Коли влада в китайців була потужною, це завдавало нам багато прикрощів і було основною причиною того, що туси Мерці ніколи не могли бути сильними. Однак згодом у них відбулася революція й вони почали воювати[132], тоді справи туси Мерці пішли на краще й він отримав насіння маку. Мак зробив Мерці сильним, а інші туси через нього потрапили в скрутну ситуацію. Ми ж тепер возили в китайські землі речі, що виміняли їх на ячмінь, і обмінювали їх там на зерно, яке потім тут, знову ж таки, обмінювали на інші різні речі. Таким чином дійсно можна було отримати десятикратну винагороду. Управитель уважно порахував і вийшло, що навіть коли минуться часи нестачі зерна, то й при звичайному врожаю, якщо не возити зерно, а возити інші речі, можна буде отримати дво- або триразову вигоду.

І першою людиною в історії існування туси, яка перетворила захисну фортецю на ринок, був я. Щоразу думаючи про це, я згадував нашого без’язикого літописця. Я переконаний, що якби він був тут, він би прояснив, яке значення має цей початок. Усі люди, що були тут, поруч зі мною, казали, що такого ще не було ніколи раніше в світі. А іншого більше нічого не казали. Я думаю, що літописець мав би глибше пояснення.

Я відчув занепокоєння.

Що це за настанова — змушувати таких людей, як я, працювати головою за всіх решту? Це — дивна настанова. Однак я б не дуже повірив, якби мені сказали, що дивина її полягає в тому, що дурень думає за всіх. Проте, якщо не в цьому, то в чому ж іншому? На це запитання я б не відповів. Часто вечорами, лежачи в ліжку, я сам собі ставив це запитання і сам відповідав, навіть забуваючи про жінку, що засинала поруч. Цю дівчину прислали ті поселення, які щойно зрадили туси Лха Шопу. Але оскільки моя голова весь час думала над питаннями, над якими я не повинен був думати, я навіть не спитав, як її звати, хоча вона спала в моєму ліжку вже кілька ночей поспіль. Проте це було не навмисне, просто я про це не подумав, дійсно не подумав. На щастя, в цієї дівчини був гарний характер, і вона не нарікала. Вона прийшла до мене, щоб віддячити від імені багатьох людей, які повернулися до життя в межі зі смертю, однак я так і не звернувся до неї. Я постійно думав про те, в якому світі ми живемо.

Уперше я звернувся до неї одного ранку. Зазвичай, коли я прокидався, я спочатку губив себе й постійно мав запитувати: де я? хто я? Однак того дня вранці було не так. Коли я прокинувся, ці два моїх питання не спали мені на думку. Натомість я розштовхав цю дівчину, що солодко спала біля мене, поширюючи запах молодої кобили, й спитав її:

— Ти хто?

Вона повільно розплющила очі, і з їх розсіяного виразу я зрозумів, що в той момент вона й сама не знає, хто вона. Коли ж вона повільно опритомніла, її обличчя залив рум’янець. Він був таким же